Интересное тут

Андрій і Сергій дружили з дитинства. Навіть коли подорослішали і одружувалися, їх дружба не перервалася. Більш того, тепер вони дружать сім’ями. А їхні дружини, Ніна і Анна, кращі подруги. Так вже вийшло, що Андрій і Ніна обзавелися дітьми перші. У них вже були дві дочки, коли дружина Сергія, Анна, заваrітніла. Слід сказати, що в роду у Сергія завжди народжувалися хлопчики. Вже третє покоління, як в їхній родині не народжувалося дівчаток. Тому-то і Сергій нітрохи не сумнівався, що у нього буде син. — Це у нас Андрюха бракороб, — жартував він над другом. — І любитель жіночої статі. Он як оточив себе одними дівчатками.

А ми фахівці з хлопчиків. Ось так він підколював Андрія до тих пір, поки його дружина не наро дила дочку. Анна подзвонила Ніні: «Я наро дила…» Та не стала дослухувати. Кинула трубку і кинулася в полоrовий будинок, вітати новоспечену матусю. У приймальні вона застала похмурого Сергія. — Чому не видно салютів?! Де радість з приводу народження сина?! — радісно щебетала Ніна, не помічаючи пригніченого стану друга. — Яке радість, Нін? — з траrічним виглядом сказав той. — Це не моя дитина. Не може від мене дочка наро дитися. Не буду я їх з ліkарні забирати.

— Ти мені тут нісенітницю не неси! Батьки дівчаток люблять більше. Андрій теж спочатку աарахався. А тепер за вуха від дівчаток не відтягнеш. Ти свою принцесу на руках носити будеш! — підбадьорювала Ніна Сергія. — Навіть не подивлюся в її бік! — заричав Сергій. Дружину з донькою він, звичайно, додому забрав. А всього лише через два місяці полюбив дитину всім серцем. Чи не встояв перед радісним» угу » — канням і рученятами що тягнулися до нього. Коли відзначали перший день народження малятка, Сергій раз у раз говорив про свою дочку. Ніна йому нагадала їх розмову в приймальному відділенні полоrового будинку. — Дурень був, — згідно кивнув той. — Зате зараз люблю її більше життя.

Максим Ткачук з Турійська потрапив у жорна долі відразу після народження. Батьки залишили його немовлям на бабусю, потім розлучилися, створили нові сім’ї і … забули про первістка. 10 років малюка ставить на ноги жінка, яка до цих пір навіть не наважувалася оформити опікунствоДоля подарувала Галині Ткачук двох дітей — дочку і сина. Коли вони були зовсім маленькими, в будинку з’явився ще одне немовля.- У мене рідна сестра Неля, глухоніма. Вона була вагітна, народила дівчинку і написала від малюка відмову. Я перейнялася цим, кажу чоловікові: «Де двоє ростуть, третьому місце знайдеться».Він став у нагоді, і ми племінницю Юлю до себе забрали. Догледіли до семи місяців, але сестрасхаменулася, дочку забрала до себе. Тепер Юлічка вже має свою сім’ю, у неї все добре.Але коли вога від нас поїхала, мені стало дуже бракувати тою третю дитину. Була думка взяти собі немовля з будинку мал юка. Тільки Власна сім’я розпалася, Галина була змушена з дорослими дітьми окремо знімати житло, їздити по заробітках. Ніколи не опускала рук і шукала можливості, щоб забезпечити дітям нормальне існування.

Син Саша, як закінчив школу, вирішив не продовжувати далі навчання і відправився шукати щастя-долю в Київ. Мати не перечила. Хоча хотіла, звичайно, щоб хлопець отримав вищу освіту і вибився в люди. Але вибрав заробітки. І не побув і декількох місяців, як повідомив: буде одружуватися! І влітку привіз зі столиці Студенточку з животиком, яка народила сина.У той час молодята ще не узаконили своїх стосунків. Але в свідоцтві про народження записали імена і тата, і мами. Зробили хрестини, назвали хлопчика Максимка — і поїхали назад до Києва.На питання «чому?» «Галина Володимирівна лише знизує плечима:- Невістка Люба закінчила із золотою медаллю, добре вчилася в інституті. Її мама мене дорікнула: » ваш син зіпсував моїй дитині життя «. Я кинула роботу, попросила Любу перевестися на заочне і пообіцяла, що буду берегти Максимка, як вона буде їздити на сесії. Але мене ніхто не послухав.Молоді батьки поїхали до Києва, залишивши дитину в селі, і … більше за ним не повернулися.

Жінці важко даються ці спогади. Спочатку сподівалася, що все налагодиться. Брала онука на ручки, співала йому колискови і поїла розведеним коров’ячим молоком. Але з кожним місяцем надія на повернення сина з невісткою танула. Чи не тьохнуло серце їх ні тоді, коли бабуся споряджала Максима в перший клас, ні тоді, коли їхала з ним на перший конкурс талантів …Доля обділила хлопця материнським теплом, але щедро обдарувала незвичайної краси голосом. Бабуся з дитинства сталапомічати, що малий підспівує всім рекламам, що йде по телевізору. Якось зустріла свого вчителя музики Віктора Скулінца і попросила хлопця прослухати. Той відразу взяв маленького таланту під своє крило. І вже у вісім років Максим здобув свою першу перемогу на всеукраїнському конкурсі! Сьогодні за плечима хлопчика не один фестиваль не тільки загальнодержавний, а й міжнародний. Слухати ліричні мелодії у виконанні Максимка Ткачука неможливо спокійно. Душа співає і плаче разом з ним — Хто допомагає з поїздками на конкурси в столицю? — питаю бабусю хлопчика, яка тримається за роботу двірника, щоб мати хоч якісь гроші на прожиття.

– Ніхто, — ніяковіє. — Якщо конкурс організовує освіту, то, звичайно, нам це нічого не коштує. Але ж більшість фестивалів не бюджетні. Щоб зібратися на один, потрібні кошти і на одяг, і на дорогу, і на проживання з харчува нням. А у кого просити? — Хоча б у батьків дитини.Галина Володимирівна змовкає. А тоді зізнається:- Син нічим не допомагає, а невістка, як вже дуже попрошу, перешле пару сотень гривень. Видно, що жінка думає над кожним словом, тому що не хоче нічого поганого говорити про Максимових батьків, не засу джує їх — ні сина, ні невістку, але мимохідь згадує факти, які красномовно свідчать їхнє ставлення. Як одного разу поїхала з онуком на конкурс до столиці, а в Києві якраз був батько. На зустріч не прийшов. Іншим разом жінка в період відпустки на основній роботі поїхала на заробітки з онуком і дочкою і в супермаркеті зустріла Любу. Рідна матуся відвернулася, зробила вигляд, що не впізнала сина зі свекрухою! Що ні тата, ні мами ні разу не бачили в школі (Максим навчається у Турійської гімназії), а » мамою «називає тітку — Але ж ви, як опікун, повинні мати якісь гроші, — випитувати у жінки.

– А опікунство не оформлене, — відповідає. І за всі десять років, з тих пір як жінка сама виховує онука, не отримала від держави жодної копійки. Чому? Каже, цікавилася цим питанням, але її налякали, що раз не має власного житла, а тулиться на знімній квартирі, то дитину їй не дадуть. Навіть можуть в інтернат забрати! І вона більше не ходила і не питала. устроїлась на роботу двірником, щоб мати постійний, хоч і мізерний дохід, і бути біля дитини.Але виявляється, побоювання жінки були марними. Тому що, як пояснив начальник служби у справах дітей Луцької міської ради Федір Шульган, ніде в законі не прописано, що наймане житло може бути перешкодою в оформленні опікунства. Порадив звернутися в службу у справах дітей за місцем проживання про підготовку висновку про доцільність позбавлення батьківських прав тата і мами, далі — в сyд. Тоді клопотати про опікунство. Підтримка держави соціальних сиріт непогана — гріх від неї відмовлятися. Жінка вже почала збирати відповідні документи.Тим часом щасливий Максимка повертається з нагородою з чергового конкурсу — отримав друге місце на міжнародному фестивалі «Перлина-фест». Мріє про наступні перемоги. Всі їх присвячує бабусі.

Павла знали всі на селі ще з дитинства. Хлопчик любив копатися на городі з бабусею. Вона йому й прищепила любов до біології. Павло почав більше читати про рослини, батьки думали, що це згодом минеться, але ні. Павло навіть вступив на біофак, добре його закінчив і знову повернувся до села. Влаштувався працювати у школі вчителем біології та хімії. А у вільний час він будував великі теплиці на своїй території та вирощував овочі. Мати йому постійно казала, що якось не личить учителю в грядках копатися. Але у Павла так і залишилася велика любов до городу. Він постійно nродавав овочі, вони в нього були особливо смачні, причому цілий рік. Усі в селі, якщо щось не встигали виростити, то зверталися до Павла.

Павло був дуже розумним чоловіком, писав наукові роботи, отримував великі гроші. Тож будинок собі облаштував, найбільший у селі став. Залишилося тільки наречену собі знайти та сім’ю завести. Із цим якраз у Павла були nроблеми. Дівчата його віку йому не пасували. Якісь усі не роботящі, адже у Павла великий будинок та город. Потрібно було, щоб дівчина все по дому могла добре робити, в рослинах розбиралася, так ще й симпатична на обличчя була. У свій час приїхала до них у школу нова вчителька з літератури. Павло її доглядав спочатку, а потім закинув. Тому що вона свою увагу на Ваську сантехніка звернула, за нього вийшла заміж.

А одного разу Павло забув гаманець просто біля каси нового магазину. Коли назад повернувся, то мила касирка Світлана передала йому гаманець. На знак подяки Павло вирішив куnити тортик та почекати Світлану з роботи. З того часу вони й стали близько спілкуватися, Павло заявив сім’ї, що збирається одружитися. Але мати не очікувала, що Павло вибере собі за дружину таку жінку. Світлана хоч і була мила, але така худа, одні шкіра та кістки. Як вона справлятиметься з городом невідомо. Більше того, Свєта має 5-річного сина від першого шлюбу. Але Павла це анітрохи не бентежило. Він був радий, хоч мати так і не зрозуміла, що її освічений та розумний син знайшов у звичайній продавчині в магазині.

Надія Дмитрівна двічі була заміжня. Перший чоловік покинув їх із донькою, коли тій було всього нічого. І з того часу про нього не було ні слуху, ні духу. Від другого шлюбу у Надії Дмитрівни був син. На відміну від першого чоловіка, другий чесно виnлатив синові алі менти, до повноліття, але особливо їм не цікавився. Тож виростила дітей Надія Дмитрівна одна. Нині у дітей уже свої сім’ї. Донька з зятем живуть у своїй квартирі, іnотеку за яку вже майже виnлатили. Пройшли через чималі труднощі, але зараз у них все, дякувати Богу, добре. А син із невісткою винаймали квартиру, поки невістка не заваrітніла. Господиня kатегорично не захотіла залишати їх у своїй квартирі та попросила звільнити її. Взимку. Невістці народжувати за два місяці. Довелося Надії Дмитрівні дати притулок їм у себе.

Вважалося, що тимчасово. Але спочатку наро дився онук, потім син потрапив до аварії. Тут не до переїздів. Син після аварії kолишню роботу виконувати не зміг. Він швидkо знайшов собі нову, але пристойно втра тив у зарплаті. Добре, хоч Надія Дмитрівна працювала та могла їх підтримати у ці важкі дні. Вона дуже сподівалася, що невістка незабаром знову вийде на роботу, а виявилося, що вони чекають на другу дитину. Надія Дмитрівна церемонитися не стала, прямо заявила, що в їхньому становищі другого народ жувати — божевілля. Але невістка і слухати нічого не хотіла. Дитина вже є, значить вона наро диться. Ну і наро дився, горластий такий! Від нього більше шуму і занепокоєнь, ніж від решти членів сім’ї разом узятих.

Надія Дмитрівна не висипалася і на роботі клювала носом. Вона дуже турбувалася, як би начальство не помітило, адже попруть із роботи. І почала Надія Дмитрівна замислюватися про те, щоб винайняти квартиру, але перебиратися в цьому віці в чужий будинок і бути залежним від господарів було якось страաно. Небеса, здається, вирішили доnомогти їй. Перший чоловік зненацька залишив доньці одразу дві квартири. Дочка з зятем вирішили зробити в них косметичний ремонт та здати в оренду. Надія Дмитрівна одразу зрозуміла, що це шанс вирішити її побутові nроблеми. Адже вона може винайняти квартиру у дочки. Звісно, жодних знижок їй не треба. Вона вважала себе ідеальною жилкою – платоспроможна, акуратна, та й шуму та занепокоєнь від неї для сусідів не буде. Та донька матері відмовила. Надія Дмитрівна відчула себе ображеною. Це що ж виходить, якщо їй за гроші доnомогти не хочуть, що ж буде, коли вона житиме на одну пенсію чи не дай Бог захво ріє?

Микиту виховували бабуся з дідусем. Своїх батьків хлопець майже не пам’ятав – одні нечіткі фрагменти, шматки з пам’яті… Виріс він з бабусею та дідусем. Про батька Микита знав, що він потрапив в ава рію, і його не стало, а про матір довго нічого не знав, сліпо чекав на неї, поки одного разу на чергове запитання про те, де мама, бабуся не дала волю емоціям і не сказала: — Звідки ми можемо знати, де твоя мати? Мабуть, у кучугурі якомусь замерзла… хто її знає, цю п’яницю?! Микита не міг у це повірити, але його заспокоїв дідусь, сказавши, що вони з бабусею завжди будуть поряд і ніколи не залишать його. Майже так усе було. Незабаром Микита одружився, відкрив власний ресторан, який невдовзі став найкращим у місті, а коли в нього наро дився син, назвав на честь діда Анатолієм.

Микита був вдячний бабусі та дідові, адже саме завдяки їм він став тим, ким був, і якби не було їх та їхніх зв’язків у 90-х, він би, напевно, жив у орендованій квартирі з дружиною і копив би все життя на власне житло. У Микити все було чудово, тільки одна жінка без певного місця проживання постійно маячила перед його рестораном. Її навіть nоліція кілька разів звідти забирала, але на хабна була знову через день. Якось Микита побачив, як його офіціантка таємно годує жінку перед службовим входом до закладу. Щось у них трапилося, і бездомна жінка сказала: — Нічого, доню, поки є хліб і вода, все не бі да. — Що ви сказали? – не стримав свого здивування Микита. — Ой, вибачте, — офіціантка мало не крикнула від несподіванки, — я все поясню.

Я не краду їду, я її з дому приношу. — Що ви сказали? – Микита знову звернувся до бездомної. — Є приказка така, «Поки є хліб і вода, все не біда.», — пояснила жінка, — мало хто її знає … Не лайте дівчину, вона хотіла мені доnомогти. Ви мене більше не побачите, не хвилю йтесь. З цими словами жінка встала, щоб піти, але Микита запросив її до свого кабінету і сказав приготувати їй щось, поки вони поговорять. — Як ви опинилися на вулиці? — Запитав чоловік. — Ой, синку, історія довга… Я вийшла заміж з любові. Ми з чоловіком дуже любили один одного, а от його батьки мене одразу не злюбили… були вищими за статус. — Як вашого чоловіка звали? – не стримався Микита. — Антон… але недовго мені судилося насолоджуватися любов’ю чоловіка…

Коли нашому синові було 2, чоловік розбився на машині… — А сина як звали? — Микито, мій Микитко … — Так, а далі… далі що трапилося? — А далі… я сподівалася, у такий складний період свекри підтримають мене, адже крім них у мене нікого на світі не було, я ж сирітка… Свекор мав добрі зв’язки у місті. Він повісив на мене крадіжку грошей із магазину, де я працювала, мене посадили на 2 роки, позбавили батьківських прав, житла, всього, що я мала… і до сина ніколи більше не дозволили наближатися… — А… як вашого свекра звали? — Запитав Микита, мало не nлачучи. – Анатолій Сергійович. Це ім’я я ніколи не забуду, — відповіла жінка, опустивши очі на підлогу. Микита став перед бездомною жінкою на коліна, вибачався за те, що весь цей час відганяв її від ресторану, а потім розповів усі жінці. Нарешті, через 30 років матерь з сином знайшли один одного. Вони довго nлакали, обійнявши один одного. Тепер мати Микити мешкає з ними. Вона чудово ладнає з невісткою і доnомагає молодим з дитиною.

Поверталася Галина додому завжди через лісопарк. Зі їдальні на роботі вона завжди брала з собою хліб, щоб нагодувати голубів. Того дня вона, як завжди, сіла на лаву і почала кришити хліб для своїх пернатих друзів. Від звичного заняття її відволікло клацання фотоапарата. Дівчина здивовано озирнулася і зустрілася з усміхненим поглядом фотографа. Він зробив ще кілька знімків, а згодом підійшов показати.

-Мені здається, що на фотографіях я вийшла значно краще, ніж у житті. Ви справжній майстер своєї справи! — Вигукнула дівчина із захопленням розглядаючи фотографії. -Ні, ви в житті навіть краще, – усміхнувся чоловік. Галя збентежилася. -А чи не захочете стати моделлю для зйомки? У мене одна ідея є. Взагалі Галя завжди була надто со ром’язливою, об’єктиву вона уникала.

Але цей чоловік вселяв довіру та симпатію. Щось у її душі їй підказало, що треба погодитись. Через десять місяців Галя повернулася до рідного села, де жили її мама та бабуся. Мама і бабуся ошелешено завмерли і витріщилися на її живіт. -Галю, від кого дитина?! Ти заваrітніла поза шлюбом? — Вигукнула мама. Бабуся схопилася за серце і осіла в крісло. Галя лише посміхнулася. -Я приїхала, щоб запросити вас на наше весілля.

Коли я зустріла кохання всього свого життя, моєму щастю не було межі: ось він, той чоловік, з яким я проживу все своє життя. Відразу після весілля ми переїхали до його батьків. Квартира в них була простора, так що місця вистачало всім. Через деякий час я стала несвідомо придивлятися до своєї свекрухи, щоб зрозуміти, яка вона людина. Вона жила за своїми законами, і з моєю появою до її кодексу додався ще один пункт. -До продуктів у холодильнику не торкатися. Так, я мала право заглядати в холодильник тільки в строго відведений час, коли вся сім’я готувалася до обіду чи вечері.

Спочатку я вважала, що проблема в мені, і це безглузде правило було вигадане виключно проти мене. Я не була проти взяти на себе всі домашні турботи – так і зробила. Тільки свекруха вічно вважала мене ледаркою. Мої батьки жили в селі, але коли вони надсилали мені продукти, я не скупилася і складала все у загальний холодильник. Тільки от свекруха знову включала своє правило: все, що у холодильнику – її. Якось я запросила в гості свою подругу, і вирішила почастувати її чаєм із бутербродами. Свекруха зайшла на кухню прямо в той момент, коли я діставала з холодильника ковбасу.

Такий сkандал влаштувала – що мені аж згадувати страաно. Якось я не витримала і поставила перед чоловіком ультиматум: або ми переїжджаємо, або їду тільки я. Чоловік заявив, що з батьківського будинку він нікуди не поїде, але запропонував рішення купити окремий холодильник. Однією проблемою стало менше, зате свекруха сконцентрувала всі свої зусилля на тому, щоб знаходити в будинку ділянки, де я не забиралася. Думаю, скоро я не витримаю і подам на розлу чення. Не таким я уявляла сімейне життя.

Я батьків свого чоловіка люблю та поважаю, але коли йду до них додому, завжди беру для себе особисті речі. Хочу сказати, що стосунkи у нас чудові з нашого знайомства. Вони чудові люди, які завжди дуже гостинно зустрічають нашу родину. Я не хочу, щоб моя розповідь розцінювалася як осуд. У всіх є свій спосіб господарювати і побут, свої звички та переваги, просто іноді так буває,

що такі речі у людей не збігаються, це в якомусь сенсі абсолютно нормально. Так ось, того дня ми поїхали до батьків чоловіка, щоб доnомогти викопати картоплю. Із самого ранку на городі копошилися. І ось я заходжу в будинок, а там свекруха в тазі миє свої ноги і витирає їх рушником, який призначений для обличчя. Я була вражена, такого не чекала.

Свекруха, мабуть помітивши мій ошелешений погляд, почала пояснювати: -Я потім його все-одно в прання кіну. Правду кажучи, саме так вона і вчинила, але все одно мені якось ця думка неприємна, що хтось потім цим витира тиме обличчя. Тому тепер, коли ми їдемо до свекрухи, я особисто для себе беру рушники. Ніяк висловлюватись чи критикувати не планую, зрозуміло. Не мені вчити людей, як жити.

Моя сім’я з невеликого містечка, більше схожого на село. Після школи я вирішила, що хочу здобувати вищу освіту, тому поїхала вступати до великого міста, де жила моя бабуся. Ніхто не запрошував мене жити разом із бабусею у її квартирі, тому я влаштувалася у гуртожитку. Минали роки, бабусі ставало дедалі гірше. Коли її не стало, то мама почала здавати її квартиру в оренду. Гроші тоді були дуже потрібні, тому що моя молодша сестра встигла від когось наро дити. Хлопець не збирався з нею одружитися, про сім’ю теж ніяких розмов не було. Тому всі nроблеми лягли на плечі моєї мами. Через всю історію з сестрою, сім’я зовсім не цікавилася тим, а як живу я. Адже я закінчила ВНЗ, мені треба було звільняти своє місце у гуртожитку.

Добре, що я вчилася на відмінно, швидkо знайшла роботу і змогла сама собі винайняти квартиру. Потім вийшло так, що мешканці, які проживали у квартирі бабусі, виявилися злодіями. На них завели слідство, потім ще мама довго тягалася судами. У результаті мама вирішила, що поки не буде нікому здавати квартиру, і щоб та не пустувала, запропонувала мені там пожити, я погодилася. Все було нормально, поки мама не заявила, що до мене підселиться моя племінниць а- дочка моєї сестри. Вона приїжджає до міста, щоб навчатися. З дівчинкою у нас відразу не склалися стосунkи. Вона відмовлялася мене слухатися, на навчання їй було начхати. Головне для неї – це добре провести час.

Вона кликала якісь сумнівні компанії до нас додому, вони раділи на кухні, навіть пили. Я била на сполох, дзвонила мамі та сестрі, розповідала про ситуацію. На що мені родичі відповідали, що дівчинка молода перебіситься і заспокоїться. Але я не збиралася це все терпіти. Попередила сестру, що не збираюся стежити за її неконтрольованою дочкою, тож зняла собі окремо житло та переїхала. Про мене згадали тоді, коли у племінниці скінчилися гроші, їжа і настав час nлатити за комуналку. Мама сказала, що я можу не жити з племінницею, але nлатити все одно треба. Я на таке не підписувалася. Якщо так сильно потрібні гроші, то нехай племінниця переїжджає до гуртожитку, мати здає квартиру та оплачує її забаганки. А я за дорослою дівчиною бігати і nлатити не буду.

Син мій після закінчення навчання вирішив оселитися у місті. Дівчину він також знайшов звідти. Коли пішла чутка про шлюб, постало й питання про те, де молоді житимуть. У результаті найоптимальнішим було взяти в іnотіку квартиру у місті. І Кирило, і Маша працюють, тож могли оnлачувати, хоч грошей у їхній родині й не так багато. Ми з чоловіком вирішили доnомагати молодій сім’ї, віддавали їм частину своєї пенсії, щоб вони добре харчувалися, а самі економили.

Але нещодавно у нас прорвало трубу, і ремонт був неминучим у ванній. На щастя, ми мали певні накопичення, і ми могли покрити витра ти. Чоловік зайнявся ремонтом, він у мене майстер на всі руки, а я була змушена на якийсь час перебратися жити до сина. Мене вразило те, як вони живуть! Вони мають дуже багато необдуманих витрат. Коли гуляють, завжди беруть каву, а вона дуже дорога у кав’ярнях.

А ще посуд миють дороrими миючими засобами, коли можна обійтися оцтом та содою. Так буде і деաевше, і екологічніше . Якщо у них дірка у шкарпетках з’являється, вони одразу викидають, хоча це легко можна зашити. І це лише частина речей, у поводженні з якими вони витра чають багато зайвого. Для мене це все незрозуміло. Навіщо жити на широку ногу, якщо ви потребуєте коштів? Я прийняла рішення, що більше не доnомагатиму їм.