Интересное тут

Відбулася чергова зустріч випускників. Весь клас, класна керівниця співали караоке, танцювали, шуміли. Мишко і Серьога вийшли на ганок кафешки, трохи відпочити від шуму та поспілкуватися. Вони в школі були близькі, сиділи за однією партою, але після школи зв’язок зник. Нині обом було цікаво, як склалося в них життя, що змінилося після останньої зустрічі. — Я ще в пошуку, не виходить поки. А ти Мишко, чув одружився. Хто вона? Я її знаю? — Так, одружився. Чекаємо вже нашого дива. Так, Сергію, ти її знаєш, — загадково посміхнувся Мишко, — моя дружина Олена з восьмого будинку. — Ти чого? Одружився з цією нерицею? З лиця Сергія пропала посмішка: — Ти б стежив за своїми словами! Це ж повна нісенітниця. Олена і неряха — це поняття несумісні. Я знаю, що ви зустрічалися. Олена розповіла, що ти зник без жодних пояснень.

Звичайно, дякую тобі велике, адже моя дружина справжня знахідка, і смачно готує, і чистоту наводить, і сама красуня. Але попрошу пояснити, навіщо ти її так називаєш, і в чому була причина вашого розлу чення? — Так, Олена розповіла історію так, як їй було вигідно, — засміявся Сергій, — Все закінчилося навіть не розпочавшись. А кинув я її, бо зрозумів, що вона, вибач звичайно, але нечупара. — Чи можеш пояснити свої слова? Наче ти про іншу людину говориш. — Якось вона пропала на пару днів. Телефон був вимкнений, не з’являвся у соцмережах. Я турбувався. Через пару днів я все ж таки додзвонився до неї, каже, захво ріла. Мама доглядала її, вона ж відключила телефон, щоб дочка спокійно спала. Вона мала температуру 40 градусів. Я говорю їй, прийду до тебе, а вона не треба, я не у формі. Я сказав, що все ж таки навідаю її. Я пішов до неї, вона відчинила двері і відразу ж назад на диван.

У будинку така картина: диван не заправлений, на ньому постільна білизна валяється, підлога брудна, явно кілька днів не прибиралися в будинку, все в пилу, у ванній повний кошик для білизни, а на кухні парі немитого посуду і чашка явно зі сніданку. А вона була схожа на бомжиху, волосся немите, зав’язане в пучок, червоний ніс, вона в якомусь незрозумілому халаті. І після всього цього, вона не стала мене пригощати чаєм, мовляв не в силах підвестися з місця, вибач, ще й попросила спуститися в магазин, нібито мати на роботі і пізно повернеться. Загалом, після цього в мене зникло бажання з нею спілкуватися. Я пішов і не повернувся. Звичайно, вона б не стала тобі все це розповідати, бабам таке невигідно. — Так, Серьог, розумію, невигідно, — посміхнувся Мишко, — добре, мені час. — Навіщо ця посмішка? — Запитав Сергій. Мишко тільки махнув рукою, мовляв, все одно не зрозумієш.

Чоловік kинув Катю відразу після того, як у неї наро дився хлопчик. Це було важким ударом для Каті, адже вона си рота, їй нема у кого допомоги просити, та й друзів у неї майже не було, від сили 3-4. Бідна була на межі відчаю, і вже навіть подумувала про те, щоб здати дитину в дитбу динок. Ось тільки подивившись на нього, вона побачила обличчя свого брата, якого не ста ло разом з батьками багато років тому. І тоді Катя знайшла в собі сили продовжити жити.

Свого сина вона змогла залишиати у своєї сусідки, 60-річної жінки, яка якраз жила одна і була тільки за, щоб поняньчитися з дитиною, адже онуків у неї не було. Сама Катя працювала і в супермаркеті касиркою, і прибиральницею в школі. Грошей вистачало на забезпечення сина, а вона все працювала, аби у її сина було щасливе дитинство, і він не знав, що таке бі дність. З того моменту пройшло багато років, син Каті вже став зовсім дорослим, і вже він забезпечує маму і свою дружину теж.

Нещодавно Катя подивилася на себе в дзеркалі, і ахнула, адже з підтягнутою і гарної блондинки вона перетворилася в зморшкувату бабу, але ж їй всього лише 40. Багато її однолітків виглядають на 20. І раптом до неї в гості прийшов син. У нього були новини – він нарешті купив собі і дружині новий будинок і хоче показати мамі. Катя було втратила дар мови, адже будинок був просто величезний, красивий! Стільки кімнат… а в залі сиділа дружина сина, така гарна, з осліплюючою посмішкою. Тоді Катя і зрозуміла, що молодість треба прожити так, щоб в старості захоплюватися результатом своєї праці.

Як і всі інші сільські люди, які лише недавно вибилися в люди і переїхали жити в місто, Саша дуже сильно хвилювався, що може залишити не те враження на людей, що може їх від себе відляkати, здавшись якимось сільським дурником. На щастя, за короткий час він адаптувався, а незабаром навіть зміг знайти собі там хорошу компанію, а там і дівчину. І ось цікава історія трапилася, коли Саша збирався знайомити свою дівчину з батьками, адже весілля було вже не за горами. Він до останнього відтягував цей момент, адже його батьки – типові сільські люди, з зовсім іншим менталітетом, який сильно відрізняється від міського.

В один день, батьки дівчини Саші запросили хлопця з батьками до себе додому, познайомитися і пізнати один одного краще. За день до цього Саша серйозно поговорив з батьками, пояснив, що батьки його дівчини зовсім інші люди, з іншим соціальним статусом, і вони своєю поведінкою можуть відлякати їх, і навіть не помітити цього. І ось, в день знайомства, коли Саша вже сидів з дівчиною і її батьками, батьки Саші трохи запізнилися.

Вони увійшли в будинок в дірявих шкарпетках, а батько Саші поклав на стіл два величезних презента, обмотаних в газети. Саша вже подумав, мовляв, все, це кінець, ті просто не дадуть їх з дівчиною шлюбу статися. Ось тільки, раптово, батько дівчини виявився дуже зацікавлений в темі сільського господарства, і ось так люди похилого віку почали довго розмовляти про різні сорти сиру і способах його виготовлення. Все пройшло не так, як очікував Саша, адже знайомство майбутніх сватів вийшло в рази краще.

— Про що задумався, старче, — мама погладила синочка по голові. — До нас приходила тітка — nоліцейська. Розповідала, як правильно жити. Виходить, що ми з тобою неправильно живемо, — висловив свою думку хлопчик. — Як так? — Ось, приміром, я не тільки дитина, але ще це… як його… особистість. Ось! — Ну і? — У мене права. — Які такі права? — Наприклад, на особисте життя. — Це яке таке особисте життя у тебе? — Ну, наприклад, ми з хлопцями ганяємо в м’яч, а ти додому кличеш. Позбавляєш мене особистого життя. І би ти мене не можна. Це грубе порушення моїх прав.

— А коли нашкодиш, тоді як? Або, коли не слухаєшся? — Для цього існує мотивація. — Що за звір такий? — Нам тітонька поліцейська пояснила. Зараз покажу. Син втік в кімнату, а потім з’явився з листком паперу. Дав мамі прочитати. Заголовок «МОТИВАЦІЯ». Трохи нижче: 1. прибирання приміщення — 40 2. в магазин за хлібом — 25 3. «5» в щоденнику — 40 4. «4» в щоденнику — 30 5. гарне поведінка — 40 — Зрозуміло, — сказала мама. Потім запитала, — А в мене права є? — Звичайно ж є, — серйозно відповів син. — Значить, я можу дописати? — Можеш, — дозволив син.

І мама почала писати. Коли вона закінчила, то віддала синові почитати: «Прибрати квартиру; випрати синові одяг; приготувати синові сніданок, обід і вечерю, нагодувати його. Водити його в дитячий садок, а потім і в школу; не спати вночі, коли він хворіє. Пере живати і ліkувати його синці та садна. Все це я робила, роблю і буду робити безкоштовно. А все тому, що люблю тебе». Хлопчик читав це у своїй кімнаті. Посидів, осмислив, підійшов, обійняв матір, уткнувся їй у плече і голосно заnлакав. А мама гладила і цілувала…

У Віри вперше з’явився хлопець у п’ятнадцять років. Ні мати, ні батько не були проти їхнього спілкування, адже вони самі були молоді, самі закохувалися та зустрічалися. Але обоє у доросле життя вступили лише після вісімнадцяти років, тому думали, що й донька так зробить. Доньку батьки вважали розумною та відповідальною, вона добре навчалася у школі, була круглою відмінницею, тому вважали, що розуму їй вистачить не наробити дурниць. Але виявилося, що Олена та Артем помилялися, коли думали, що говорити з донькою на цю тему немає потреби. Віра встигла вступити у доросле життя, і навіть заваrітніти. Вона одразу не зрозуміла цього, а мати почала помічати у доньці зміни.

Але Олена підсвідомо заперечувала це, і тому вони дізналися про вагітність досить пізно. Надійшов дзвінок зі школи. Класна керівниця Віри повідомила, що їй стало поrано, її відвезли до ліkарні. Батьки поспішили туди. Лікар стояв біля дочки і розмовляв про щось із нею. Вона виглядала злякано. — Ліkарю, в чому справа? — Розкажеш сама, чи мені сказати? — Запитав лікар у Віри. Віра не відповіла. – Ваша дочка вагітна. Тепер їй краще, можна її забрати додому. Термін шістнадцять тижнів, їй потрібні будуть вітаміни та спокій. А за тиждень приходьте на консультацію і встаньте на облік. Батьки стояли і мовчки дивилися на дочку.

«Вона ж учора була дівчинкою, а сьогодні вже жінка. Усередині неї живе та розвивається її дитина, наш онук. Олена підійшла до дочки, обійняла її та заnлакала. — Доню, дурненька, що ж ти наробила? Не бійся, ми поряд. — Звичайно, ми не чекали такого, — додав батько, — але лаятися безглуздо. Збирайтеся, майбутня мама та бабуся, їдемо додому. Після цього Віру чекало багато складного. Однокласники, вчителі, вся школа, знайомі, сусіди та родичі почали пліткувати і дивитися на Віру з батьками косо. Хлопець Віри та його батьки навідріз відмовилися від дитини та не захотіли мати з ними справу.

Віру підтримували лише її батьки. Завдяки цьому все пройшло успішно, Віра наро дила їм онучку. Бабуся з дідусем зустріли їх із полоrового будинку, а потім зробили все, щоб донька змогла продовжити своє навчання та здобути освіту. Вірі зараз 32, дочка доросла. Вона вийшла заміж, чоловік любить її, а доньку сприймає як свою рідну. Віра ваrітна другою, спільною з чоловіком дитиною. Віра шалено вдячна батькам за їх підтримку та за такий шанс, стати тим, ким вона є зараз, успішною та щасливою жінкою.

Мій дядько немовлям забрав мене до себе. Моїх батьків тоді не ста ло. Я виріс разом з сином дядька, Андрієм. Я був відкритим, веселим, в школі вчився добре, а Андрій був замкнутим, йому навчання давалася непросто. Ми не особливо дружили з ним, тому що він ніколи не хотів близьких відносин зі мною, а я все тягнувся до нього. Я, звичайно, перестав так робити, але ми нормально спілкуємося досі. Дядько був керівником великої компанії, заробляв добре. Ми з Андрієм вступили в один ВНЗ на факультет економіки. Мені було 21, Коли я зустрів прекрасну дівчину, Вероніку і закохався в неї. Вона була моєю ровесницею, я стала за нею доглядати. Через місяць після нашого знайомства ми стали близькі.

Це були найщасливіші дні мого життя. Одного разу Вероніка сказала мені слова, які я до сих пір згадую: «Я бо юся бути щасливою, адже щастя довгим не буває». Через час я випадково почув вдома таку розмову: — Кажуть, дочка Василя з кимось зустрічається, кохають одне одного. Треба по-швидкому познайомити її і нашого сина, а то завидна наречена спливає з наших рук. — Так, я займуся організацією їх зустрічі. А через пару тижнів нехай зробить їй пропозицію. Я зрозумів тільки одне, що дядько і якийсь олігарх домовилися одружити своїх дітей, і що Андрій навіть не знає цю дівчину. Цю розмову я забув, але даремно. Моя кохана, Вероніка, раптом зникла з мого життя.

Я не знав адресу її будинку, не зміг знайти її. Однокурсники говорили, що вона взяла академічну відпустку. Я не знаходив собі місця. Дійшло до того, що на вулиці я підходив до дівчат, схожим на Вероніку. Загалом, я був розчарований, не спілкувався з дівчатами два роки. Але незабаром взяв себе в руки, адже життя тривало. Тоді я вже встиг закінчити вуз, влаштується на високооплачувану роботу. А Андрій, здається, познайомився з тією дівчиною, одружилися. Вони переїхали в іншу країну, так як брат отримав хорошу ділову пропозицію. Я не особливо цікавився ним, мені було не до цього. Тим часом я познайомився з дівчиною, ми одружилися. Любили один одного, але заваrітніти ніяк не виходило.

Одного разу, гуляючи по місту, на площі Я побачив хлопчика, схожого на мене як дві краплі води. Я почав йти за ним. Він підійшов до своєї матері, обійняв її, а нею виявилася Вероніка. — Це мій син? — запитав я. Вероніка кивнула і почала nлакати. Виявилося, що вона саме та дівчина, на якій одружився Андрій, її змусили. Вероніка до весілля розповіла нареченому про свою ваrітність, але він все ж одружився на ній. Інших дітей у них немає. А повернулася Вероніка в рідне місто, лише на тиждень. Ми обмінялися телефонами і на цьому все. Вона так і не передзвонила мені. Я залишив все як є. Через час моя дружина заваrітніла і зараз у нас вже двоє дітей. Я щасливий чоловік і батько.

Юля з Льошею зустрічалися трохи більше року. Коли познайомилися, їм було по 15-16 років. Познайомилися вони в школі. Туди Льоша прийшов до свого друга: сам він навчався в іншій школі. Юля сподобалася йому відразу. Він запросив її на танець, а після вечора вони пішли гуляти по місту. Зустрічалися вони близько року, але за весь цей час Льоша жодного разу не говорив, що любить Юлю. Незабаром Олексію виповнилося 18 років, і його забрали в ар мію. Юля nлакала, не відходила від коханого ні на хвилину. Хлопця забрали слу жити, а Юля не чекала його. Всі друзі перешіптувалися, мовляв, ніяких обіцянок не давала, ось і не чекає. Насправді, чекати більше не було сенсу.

Батьки Льоші повідомили, що хлопець заrинув при навчаннях. Новину цю Юлі приніс кращий друг Льоші, Вова. Він незабаром і став першим її чоловіком. Але не приховував того факту, що не любить Юлю, а друзям говорив, що він просто за розрахунком. Через місяць батькам Льоші подзвонили знову і сказала, що їх син живий: сталася помилка. Важко уявити собі, що пережили батьки Льоші за цей місяць, але в підсумку вони були на сьомому небі від щастя. Тим часом Юля зрозуміла, що чекати Олексія не має ніякого сенсу, адже він точно не пробачить їй зра ду, тим більше – з кращим другом. Вийшла вона заміж за іншого хлопця, наро дила йому дочку і розлу чилася.

Але весь цей час вона продовжувала думати про Льошу, але розуміла, що друг точно «похвалиться» перед ним… Так і сталося: Льоша отримав лист від Вови, в якому розповідалося про те, що трапилося у всіх подробицях. Природно, Олексій не міг пробачити зра ду Юлі, але і Вову він пробачити теж не зміг. Адже дружив він з ним з дитячого садка… Повернувшись з ар мії, Льоша побув кілька днів з батьками, а потім переїхав в інше місто, щоб випадково не зустрітися зі зра дниками. Йому вдалося влаштувати своє життя: він зустрів прекрасну дівчину, одружився на ній, зараз виховує двох дівчат. Що стосується Юлі, то вона так і залишилася матір’ю-одиначкою. А Вова попрощався з життям у сва рці — з одним з дуже рев нивих друзів.

Стаючи зовсім дорослими, під завалом питань, які потрібно вирішувати і справами, які ми самі набираємо на свою голову просто так, ми забуваємо про найдорожчих людей, виключаючи їх з наших життів, вважаючи їх «зайвими». Але ж в дитинстві ті самі люди обіймали нас, і всі проблеми, весь смуток кудись пропадала. Вадим був єдиним добувачем в сім’ї. Йому було нелегко, адже зарплата була не найвища, а він знаходився в пошуку додаткових джерел заробітку. Тут, зовсім не вчасно захво рів його батько, і так як старий жив один, довелося Вадиму забрати його до себе.

Це не дуже сподобалося його дружині. Невістка ставилася до Сергія Миколайовича з вираженим холодком. Вона постійно говорила чоловікові, що їм складно тягнути батька хлопця на собі. Незабаром було прийнято рішення здати Сергія Миколайовича в будинок преста рілих. Вадим зібрав речі батька, посадив його з сином в машину і відвіз за вже обраною дружиною адресою. Вадим вважав, що батькові там буде легше, про нього і піклуватися там можуть краще…

На зворотній дорозі син Вадима, 7-річний Микита, раптом запитав у батька: — Пап, а скажи мені адресу цього місця. Він мені потрібен. — Навіщо він тобі, сину? — запитав Вадим. — Ну, щоб я знав, куди тебе здати, коли ти постарієш. Вадим тут же розвернувся і поїхав за батьком. Він довго просив вибачення у свого старого, хотів навіть на коліна вставати, але той не дозволив. Потрібно цінувати своїх батьків, адже поки вони живі, ми можемо спокійно вважати себе дітьми.

Лідія Михайлівна чекала сина, сидячи за столом. Він повинен був повернутися з хвилини на хвилину. Федір був відмінним хлопцем. Він кілька місяців назад ще працював у місті, накопичив грошей і повернувся в рідне село. Вирішив не витрачати гроші даремно, а купити трактор – вкластися в майбутнє, так би мовити. Хлопець і заробляв добре, і виглядав привабливо, і відрізнявся розумом, і манерами, але все ж не виходило у нього з протилежною статтю. За столом мати поставила сину питання з тонким натяком: — А ти знав, твій друг, Саша, одружується через місяць. — Знаю, я буду свідком, — Федір наминав мамині пиріжки за обидві щоки. — Синку, а ти… ти не замислюєшся про дружину? Я ж так не встигну з онуками поняньчитися…

— Мам, думаєш, я не хочу? Дівчат фальшивих багато в наш час. Складно зрозуміти відразу, дівчина гідна, або фальшива. — Та годі тобі… сказав так сказав. Головне, щоб вона господарською була. — Мені господарська не потрібна, мені потрібна така, щоб… ось в РАГС погодилася б на тракторі їхати. Щоб вона не ганялася за порожньою пишністю. Розумієш, мамо? – очі Федіра навіть заблищали. Лідія Михайлівна розвела руками. Федір нічого від весілля не очікував. Він знав, що подружкою нереченої буде міська фіфа, і думав, вони навіть не подружаться. До речі, в якості весільного подарунка Федір вибрав пральну машину, ну, щоб міські гості не взяли його за якогось селюка. До речі про гостей.

Федір з Лізою, так звали подругу нареченої, відразу сподобалися один одному. Вони розговорилися на весіллі, Ліза здалася хлопцю дуже цікавою і розумною дівчиною. Після весілля Ліза залишилася у родичів на тиждень. Вони з Федьою кожен день бачились біля річки, гуляли разом, і тільки ввечері розходилися по домівках. Ось, настав час від’їзду Лізи. Федір ходив сам не свій, на ньому не було обличчя, і його мати це помітила. — Якщо ти її любиш, і точно знаєш, що ви підходите один одному – потрібно зробити їй пропозицію, сину. Федір довго ламався. Він боявся відмови, але все ж нарвав квітів по дорозі і пішов до річки – на (як він думав) останню зустріч з Лізою. — Ліза, ти станеш моєю дружиною? – запитав він з явним острахом в очах.

— Як там порядні дівчата говорять? – посміхнулася Ліза, — я подумаю? А хоча, знаєш, я не хочу думати, адже я тебе люблю і бою ся втра тити. Я згодна! З цими словами Ліза кинулася в обійми коханого. — А ти не боїшся сільського життя? Поїдемо в РАГС на тракторі? — Хоч на курях верхи! Я люблю сільське життя. Мені некомфортно в місті, якщо чесно. Давно хотіла сюди переїхати… Вже через місяць молоді зіграли таке весілля, про яке говорили ще довго. Лідія Михайлівна досі не може натішитися вибору сина!

Коли моєї бабусі не ста ло, я ще вчився в університеті. Це стало сильним ударом для мене, адже бабуся була моїм найкращим другом. Я довіряв їй всі свої секрети, вона завжди була готова підтримати мене і допомогти порадою, а тут… Мені довелося різко стати дорослим і самостійно прийняти всі удари життя. Я влаштувався на роботу, почав ремонтувати мобільники та іншу техніку. Я тоді не доїдав, але збирав на свою мрію – на мотоцикл. Нарешті, потрібна сума зібралася, і я купив свою ластівку, однак радіти довелося недовго.

Незабаром я потрапив в ава рію, і про роботу довелося забути надовго: я зламав руку, а моя робота була пов’язана з дрібними деталями… І це був не кінець ланцюжка невдач в моїй родині. Через місяць після цього мама серйозно захво ріла. Їй призначили оnерацію, на яку у нас не вистачало грошей. Забув згадати: я тоді жив у квартирі бабусі, і ми тоді вирішили, що потрібно продати її, адже іншого виходу не було… Одного разу я повернувся додому, зняв куртку, і ось так в одязі впав на диван і заснув.

Уві сні я бачив бабусю, яка стояла перед своїм туалетним столиком і намагалася відкрити маленькі дверцята під ним. Вранці я прокинувся від того, що мені здалося, як бабуся кличе мене зі своєї кімнати. Я пішов туди, і мій погляд зупинився на тих самих дверцятах. Вони відкрилися з працею, але те, що я там побачив… В маленькому мішечку лежали великі шматки золота і прикраси з коштовними каменями. Всього чверті цього добра вистачило на те, щоб оплатити оnерацію мами. Тепер, кожен раз, повертаючись додому, я вітаюся з бабусею, адже впевнений на всі 100%, що вона завжди стежить за нами і охороняє нас зверху.