Интересное тут

До весілля я продала квартиру, що дісталася мені у спадок. Розмір грошей від цього продажу був добре відомий моєму чоловікові, оскільки ми разом проводили цю угоду. Моя свекруха, Ірина Денисівна, теж була в курсі цієї суми, але це стало предметом суперечки тільки під час моєї декретної відпустки, коли вона почала часто відвідувати мене і розпалювати фінансові дискусії. Будучи єдиною дитиною в сім’ї, я успадкувала майно від своїх тітоньок, оскільки через пізню вагітність моєї матері я стала

їхньою єдиною спадкоємицею. Моя мама, нині літня і немічна, залишилася останньою з моїх близьких людей, переживши своїх сестер. Ми з чоловіком Вовою, кожен зі своїм скромним житлом, вирішили об’єднати наші ресурси для покупки нового, більш просторого будинку, на ремонт якого пішло два роки. Спочатку питання про мій фінансовий внесок не стояло, поки я не пішла в декретну відпустку. Саме тоді свекруха почала відвідувати мене, нарікаючи на те, що мій чоловік несе на собі весь фінансовий тягар,

і ставлячи під сумнів відсутність фінансової підтримки з мого боку, особливо критикуючи мої “надмірні витрати”. Моя мама рішуче виступила проти ідеї вкладати мою спадщину в іншу нерухомість, так само пропонував чоловік, стверджуючи, що я маю зберегти гроші для майбутнього наших дітей. Тепер, опинившись між практичною порадою чоловіка та захисною позицією матері, я перебуваю в протиріччі: на чий бік стати в цій фінансовій дилемі?

— Їду у відрядження-оголосив чоловік. — Ти надовго? — питаю у Павла. — Ні, на кілька днів і назад. До тебе! Зібрався, взяв рюкзак і вийшов. Не минуло й півгодини, як задзвонив телефон. Відповідаю, в трубці незнайомий жіночий голос. Підлітковий, років на 18. — Привіт-каже вона — а це дружина Паші? — Так, я-кажу у відповідь, вже відчуваючи, що розмова ця не віщує нічого хорошого. Чоловік вже не юнак, і те, що його хтось такий юний називає «Паша»-насто рожило. — А де він сам? — Поїхав у відрядження. А що? — А знаєш, – каже вона, продовжуючи звертатися до мене на «Ти» — Він до мене поїхав. Накотилася хвиля неnриємних емо цій.

Може вона жар тує все-таки? — А ви хто? — питаю у неї. — А він ноутбук залишив удома? — Залишив. — Відкрий його і прочитай листування з Настею Захарченко. — Передзвоню, — відповіла я і завершила дзвінок. Відкриваю ноутбук. З контакту чоловік вийшов. Але аккаунт зареєстрований на вільну сімку, яка у нас про запас лежить. Відкриваю сервант, Міняю сімку. Відновлюю пароль. Заходжу в контакт Паші. Листування з цією Настею… Понаписали він їй такого, що мені і не снилося. Навіть уявити собі не могла, наскільки у нього багата уява. І талант фотографувати себе. За підсумком розмови стає зрозуміло, що поїхав він дійсно до неї.

Для відмінного проведення часу. І знову ж таки збирається надати їй, так скажемо матеріальну допомогу. Передзвонюю цій дівчині. — Так чого ти хочеш? — питаю у неї. — Хочу, щоб ти приїхала сюди, і ми зустріли його разом. Влаштуємо сюрприз? — тут вона якось глузливо посміялася. — А тобі навіщо це треба? — Від нас батько так пішов, і мені не подобається те, що робить твій чоловік, — відповіла вона. — Та й мені, якщо чесно, теж не подобається. Просто було цікаво, наскільки далеко він зайде. Так що, я тобі і rроші його теж поверну. — Щось ти дуже свідома для своїх років, — відповідаю їй. — Ти навіть не уявляєш, наскільки, — усміхнулася Настя.

— Мені 18 років. А твоєму Паші майже 50. Що тут можна не зрозуміти? Що він старий для мене? – Виїжджаю … — зітхнула я. Обігнати чоловіка ніяк не вийшло б, минаючи поїзд. Але, як я зрозуміла по листуванню, він планував заселитися на знімну квартиру, і вона повинна буде туди прийти. Так що, було ще трохи часу. Взяла квиток на швидкісний поїзд. На щастя, в будній день вільних місць вистачало. Приїхала, подзвонила Насті. Зустрілися. Розмовляти було особливо нема про що. Вона просто перевела мені rроші, кілька тисяч, які відправив їй мій чоловік. Посиділи трохи в кафе. Незабаром подзвонив Павло. Вона, вдаючи що все в порядку, запросила і його в кафе. Про мене, звичайно, не згадала. Павло з’явився через півгодини. Побачив нас, постояв пару секунд, розвернувся і пішов. Пройшов вже майже місяць, він досі не дзвонив і не писав. Живе на дачі.

Наталя перестала прибирати після вечері в літній альтанці, коли у її чоловіка Дмитра задзвонив телефон. Останнім часом він дуже багато працював, і тепер, після ситної вечері, заснув на садових гойдалках. Наталя з любов’ю подумала про свого працьовитого чоловіка. Було важко утримувати сім’ю з дев’яти осіб, але їм пощастило, що вони збудували триповерховий будинок з мансардою та затишним садом, повним фруктових дерев, ягідних чагарників, ароматного бузку та різнокольорових клумб. Двоє дорослих синів Наталії та їхні дружини теж жили під їхнім дахом, а троє їхніх онуків завжди були під її наглядом.

Хоча сини були доглянутими, спортивними та розумними, вони також були дуже лінивими. Але доходів їхнього батька вистачало на всі забаганки сім’ї, і Наталя була щаслива. Проте все змінилося, коли жінка подивилася на телефон свого чоловіка, який лежав біля гойдалки. Дмитро отримав повідомлення від абонента з ім’ям – “Марія”. Наталя відкрила повідомлення і була здивована, прочитавши слова кохання та ніжності, які Дмитро ніколи не говорив їй за більш як тридцять років шлюбу. Незважаючи на ім’я абонента, Наталя зрозуміла, що на тому кінці – її найближча подруга та сусідка Алла. Наталія була спустошена.

Вона й уявити не могла, що в її чоловіка є коханка. Вона спокійно поклала телефон поряд із сплячим чоловіком, вимила і відшкрябала посуд і лягла спати на горищі, але заснути не змогла. Наступного ранку Наталя накрила на стіл сніданок для всіх і відвела онуків до дитячого садка, перш ніж зателефонувати Дмитру, щоб він терміново повертався додому. Вона знала, що сусіди все ще будуть вдома, тому зателефонувала Аллі та її чоловікові Саші, і попередила їх, що незабаром відвідає їх. Поки Алла і Саша готували каву і закуски, Наталя попросила у Дмитра його телефон, а потім повільно і голосно зачитала листування з Аллою.

Дмитро спробував відібрати у неї телефон, але Наталя люто подивилася на нього, а Алла нервово смикала серветку, тоді як Сашко посміхався. Закінчивши, Наталя оголосила, що їхній дружбі настав кінець, і вона сама розбереться, як бути зі своїм чоловіком. Вона також попередила їх, щоб вони не намагалися розмовляти з членами її сім’ї, інакше вона почне скандал на все село. Чотири людини мовчки сиділи за квадратним столом, кожен думав про щось своє. Наталя стала першою, важкою ходою попрямувала до будинку і заплакала. Зрада чоловіка та кращої подруги зруйнувала її світ, і вона більше не була колишньою людиною.

Жінка збиралася наро джувати вже в 9 раз. До цього у неї наро джувалися лише дівчатка. Її чоловік кожен раз сподівався, що наступна дитина буде хлопчик, але завжди розчаровувався, а пізніше погоджувався з ситуацією. На цей раз вони відразу ж помчали до лі карні — через кілька хвилин буквально почалися по логи. Під час оглядів їй вже сказали, що у неї близнюки — дівчатка Батько вже перестав сподіватися на сина. Подружжя вже забезпечили хороші умови для своїх дочок — і ось були готові наро дити ще раз. Коли нар одилася перша дочка, тато,

як абсолютно звикла до цього людина, зробив все, що повинен був, і тепер готувався до наступної появи. І тут лі кар дістає другу дитину, дивиться на нього і здивовано каже: «Це хлопчик». Чоловік подивився на нього, не розуміючи, що відбувається. Він не міг в це повірити. Взяв на руки і оглянув з усіх боків, потім погляд зупиняли на одному місці — чоловік не міг повірити своєму щастю. Він ще довго не хотів повертати дитину матері: боявся, що дівчинкою стане … Важко описати словами неперевершену радість цієї людини, який піде, нарешті, додому з сином. А його зустрічатимуть 9 його дочок. Сподобалася історія? Розкажіть друзям.

Відразу після весілля ми з чоловіком взялися вирішувати питання з нашим житлом. У орендованій квартирі жити все життя не хотілося, а на своє довелося б збирати роками на батьківщині, тому нами було прийнято досить сkладне рішення: чоловік вирішив поїхати на заробітки до Франції. Ми подумали, що поки ми молоді, треба подбати про свій куточок, щоб потім жити з дітьми зі спокійною душею у власному домі. Перспектива тимчасової розл уки з чоловіком мені не дуже подобалася, але я розуміла, що все робиться на благо нашої родини, тому не дуже засмучувалася. Через 4 роки ми накопичили достатньо rрошей на двокімнатну квартиру та на капітальний ремонт у ній. Моє серце буквально вистрибувало з грудей, коли наша хата була вже готова.

На новосілля, щиро кажучи, у нас коштів не залишилося, тому я приготувала з гарячого пюре та котлети, а ще два види салату та кілька інших недорогих закусок. Моїх батьків не ста ло давно, тож на новосілля до нас прийшли тільки свекруха, золовка з чоловіком і дівер із дружиною. Усі вони жили разом у трикімнатній квартирі свекрухи. Як вони так жили – не розумію. Загалом, вони сіли за стіл, відразу мене відчитали за «неналежний вигляд» столу, а потім перепробувавши все, не забули відзначити, що у свекрухи смачніше. Мені було байдуже, що вони там думають про мою їжу. Я сиділа з усмішкою на обличчі, розуміючи, що це вже наша хата, і ніхто її у нас не забере.

— Так, а тепер давайте вирішимо, хто з нас переїде сюди, — раптом пожвавішала свекруха. Поки я намагалася прийти до тями від її питання, їхня сімейна рада винесла вердикт, що жити до нас переїде саме свекруха, щоб у її будинку з’явилося місце для онуків. — У нашому будинку житимемо тільки ми з чоловіком, а потім і наші діти, — напівгрубим тоном сказала я. — Ти думаєш, тебе питатимуть? – посміхнулася свекруха. А тут ще й чоловік втрутився, мовляв, чому ти проти, щоб моя мама жила з нами, вона доnоможе тобі, тобі легше буде. Не знаю, чи була моя відповідь тоді обдуманою, чи просто наслідком спалаху пасивної агресії, але я сказала: — Або ми житимемо в нашому будинку одні, або я подаю на розлу чення. Далі думайте самі, а після цих слів я просто встала і пішла до своєї кімнати.

Є у мене родичі в місті. Вони часто до нас в село приїжджають на літо. Обідають у нас і їдуть, ми їм ніколи і шматочком хліба не дорікали. Мама моя для них нічого не шкодувала ніколи. Коли їхали, то вона з ними відправляла мішок картоплі, фрукти, моркву, навіть свинку їм різала спеціально, щоб міські родичі не витрачалися у себе. А у відповідь навіть «спасибі» не отримували. Дзвонять нам кожні вихідні і на життя сkаржаться. Кажуть, що rрошей ні на що не вистачає. Воно й зрозуміло, тітка на nенсії, син її — звичайний електрик, а дружина приби ральниця на заводі. Живе від зарnлати до зарnлати. Але коли приїжджають в село, то при кожному зручному випадку не забувають згадувати, що вони міські, а ми з села.

Гидуючи дивляться на гній, але їдять наші фрукти і овочі не rребують. Кажуть, що гидко за худобою доглядати, а шашлик з цієї ж худоби їдять. Родичі строять з себе не зрозумій кого. Їдучи, кажуть, що ми можемо на них покластися. Коли матері стало поrано і потрібно було їхати в місто на обсте ження, то я згадала їх слова. Подзвонила дружині троюрідного брата. Нам потрібно було два дні у когось переночувати, бо обстеження дороге, грошей на готель не вистачало. Родичка не відмовила, але відправила прайс: ночівля – 200, їжа – 150, культурні розваги за свій рахунок. Я була здивована її нахабством. Тобто, до нас приїжджати і з ранку до вечора жерти не перестаючи-безкоштовно, а залишитися у них на два дні, то відразу потрібно платити. Я подзвонила батькам чоловіка і попросила допомоги у них. З родичами після цього не спілкувалася.

І ось уже літо і вони, як завжди, приїхали до нас в село. Стали виходити з машини всім сімейством. Мати побігла їх зустрічати, але я її зупинила. — Здрастуйте, дорогі родичі. Ви якраз вчасно приїхали, мама приготувала голубці. Тільки от ціни в цьому році змінилися. Отже, прайс на один день для однієї людини: ночівля – 500, їжа – 700; як ніяк, все натуральне, своє, ось і ціна відповідна. Якщо згодні, то проходьте, якщо ні, то зворотню дорогу в місто ви знаєте. У них очі повискакували. Їх обуренню не було кінця. Вони сіли в машину і поїхали до себе в місто. Мати говорила мені, що так не можна, все-таки родичі. Але а я вважаю, що вчинила правильно. Чому їм можна, а нам не можна? Що за подвійні стандарти? Ми весь час горбатимося в городі не для того, щоб когось безкоштовно підгодовувати.

Анна Петрівна відчувала себе дуже самотньою. Сьогодні у неї ювілей — 70 років, але замість того, щоб святкувати його в колі найрідніших, вона сидить в лікарняному сквері на лавочці й плаче. Ні син, ні донька так і не привітали матір. Хоча б сусідка з палати не забула й навіть подарувала їй хустку, і медсестра яблуками пригостила на честь день народження. Анна Петрівна була в хорошому пансіонаті, однак персонал там був зовсім байдужий. А привіз її сюди син. Жила вона у своїй квартирі, як син попросив переписати житло на нього, але казав, що нічого насправді не зміниться, вона буде і далі там жити. Коли документи були готові, син переїхав до матері з дружиною, а невістка ця була вічно незадоволена всім, що робить Анна Петрівна. Син заступався за матір, а згодом став геть байдужим до цих сутичок. Потім Анна Петрівна почала помічати, як син з невісткою часто перешіптуються. Згодом сказали, щоб матір збирала речі в пансіонат — підлікувати здоров’я, відпочити. Мати, дивлячись йому в очі, гірко запитала: – У богадільню мене здаєш, синку? Син сказав, що це всього лиш на місяць, але згодом він так і не приїхав. Пройшло вже цілий два роки, ні син, ні донька так і не навідали матір.

А найгірше те, що заради такого сина, вона образила раніше свою доньку. Анна сама з села, одружилася там з Петром, жили бідно, але харчів мали з городу. А тут сусід з міста приїхав в гості до батьків і став Петру розповідати, як в місті добре живеться. І зарплата хороша і житло відразу дають. Петро тоді вмовив жінку в місто їхати, продали вони будинок, купили квартиру та старий запорожець. Так і попав на ньому в аварію, й Анна залишилася сама з двома маленькими дітьми на руках. Працювала і в день, і в ночі — мила підлоги, прибирала, щоб наскладати копійку. Думала, поставить дітей на ноги, а там вже вони їй будуть допомагати. Але все сталося зовсім не так. Син матері спокою не давав, то борги за нього віддати, то ще щось. А донька Дарина вийшла заміж й сама з чоловіком старалася на власне житло назбирати коштів. Тоді матір всі гроші віддавала синові, доньці взагалі не допомагала, і через це Дарина часто конфліктувала, мовляв, не даєш мені, не давай і йому, відкладай на старість. Але згодом синові поставили діагноз, на лікування якого треба було кошти. В цей момент донька вже назбирала потрібну суму для житла, але просила трішки докласти. Анна не знала, що робити, хвороба у сина була не страшною, але все-таки здоров’я важливіше і віддала гроші йому. Донька тоді образилася, але нічого не сказала, взяла з чоловіком кредит. Згодом син теж одружився і вирішив купити житло, матір доклала йому, бо тоді вже знову назбирала суму.

Дарина дізналася про це і сказала, що та їй більше не мати, і коли тій важко буде, щоб до неї не зверталася. І ось уже двадцять років вони не спілкуються. Якби можна було повернути час назад, вона б однаково двом давала, навчила б сина самостійності, так соромно перед донькою, адже просто видала її заміж, й повність стала опікуватися сином. Думає про це все, а тут раптом чує: – Мама! Серце закалатало. Вона повільно повернулася. Дочка. Дарія. У неї ноги підкосилися, мало не впала, але підбігли дочка підхопила її. – Ох, як я довго тебе шукала, брат довго не признавався, але я пригрозила тим, що подам в суд на квартиру, і він розколовся. З цими словами вони зайшли в будівлю і сіли на кушетку в холі. Довго розмовляли і забрала донька матір до себе. А на той час в Анни Петрівни вже двоє онуків було, і вона з вдячністю допомагає тепер доньці. Живуть всі дружно в трикімнатній квартирі, чоловік Дарини не проти. Вони з дружиною цілими днями на роботі та й вдома дітям не так нудно. Анна Дмитрівна тепер дякує за кожен день в сім’ї, де вона відчуває, що комусь потрібна, а дні з пансіонату забула, як страшний сон.

З чоловіком я одружена вже третій рік, у нас немає дітей. Напевно, це і на краще. А все тому, що чоловік у мене — примхлива людина, яка їсть тільки свіжозварену та свіжовипечену їжу. Іноді мені здається, що я прокидаюся і засинаю на кухні. Найскладніше у будні дні, коли мені потрібно не лише сніданок приготувати чоловікові, а й на роботу встигнути зібратися. Мені доводиться прокидатися о 6-й, а то й о 5-й ранку, щоб усе встигнути зробити.

Я ж не лише сніданок готую, мені ще треба зібрати чоловікові працювати. А це не якісь бутерброди та салати. Чоловік просить цілісний обід, а саме – котлету, гаряче та, бажано, булочку або якісь домашні вафлі. Зазвичай я не встигаю збиратися на роботу, тому виглядаю огидно nогано. Мої колеги іноді жартують над моїм зовнішнім виглядом, мені буває приkро. Адже я нічим не гірша за них, то чому я не можу виглядати зібрано і красиво? Намагалася говорити з чоловіком, щоби звільнитися з роботи. А він nроти. — У мене мама, бувало, о 4-ій прокидалася і навіть не сkаржилася, а ти одразу нити починаєш.

Я тобі казав, що я гурман. Я особливу увагу звертаю на їжу, – сказав він мені. Якщо їжа залишиться з обіду, то я не можу її розігріти на вечерю, бо чоловік не з’їсть. Я не знаю що мені робити. Я відчуваю, як усі сили та час у мене забирає готування. Я постійно кручусь, як хом’як у колесі. Чоловік має увійти в моє становище. Нещодавно він почав говорити про дітей. Я не уявляю, що буде, якщо я народ жу. Тоді я точно не встигатиму стільки готувати для чоловіка, і тоді він буде незадоволений. Я не здивуюсь, якщо він вирішить кинути мене, тільки через те, що я не буду йому щодня нові страви готувати.

Микола Петрович вирішив особисто доставити документи до філії їхньої компанії у своєму рідному місті, незважаючи на пропозицію директора відправити когось іншого. Його мати вже переїхала до нього, але він все ще відчував якийсь зв’язок зі своїм рідним містом. Вийшовши з офісу, Микола зателефонував матері та повідомив їй про свої плани. Потім, заправивши машину і перекусивши, він вирушив у дорогу, сповнену рішучості ефективно виконати свої робочі обов’язки, і провести деякий час у місті свого дитинства. Поїздка Миколи пробудила спогади про його юність, особливо про його перше кохання, Наталю. Він згадав, як не помічав Наталю – хоч вони навчалися в одному класі –

поки вона не перетворилася на прекрасну дівчину. Микола перейнявся до неї глибокою прихильністю, кульмінацією якої став незграбний інцидент на шкільних танцях, коли вже Наталя сміялася з нього разом зі своїми подругами. Його подальші спроби висловити свої почуття, включаючи невдалу спробу привітати її з днем народження за допомогою напису фарбою на водній основі, зустріли байдужість або відверту відмову. Через кілька років після закінчення школи Микола дізнався, що Наталя вийшла заміж, і спробував забути її. Проте випадкова зустріч із нею та її чоловіком під час канікул лише посилила його біль… Після прибуття до свого рідного міста партнер з

бізнесу запросив Миколу до ресторану. На його подив, офіціанткою виявилася Наталя, яка значно змінилася за ці роки. Після короткої розмови Микола вирішив проводити Наталю до її помешкання після закінчення її зміни. За ці кілька годин чоловік зрозумів, що більше не відчуває до неї колишніх почуттів. Він залишив її двір із почуттям завершеності. Повернувшись до офісу, Микола іншими очима подивився на Світлану – колегу, на яку раніше не звертав уваги. Вражений її красою, він запросив її на вечерю, відчувши новий початок у своєму особистому житті. Ця зустріч ознаменувала новий розділ для Миколи, раз і назавжди залишивши його нерозділене кохання до Наталі в минулому.

Коли мій дядько, відомий своїм багатством та ощадливістю, приїхав до нас у гості, я не надала цьому особливого значення. Ми прийняли його, надавши йому окрему кімнату, а нам із дочкою – іншу. Протягом чотирьох днів ми насолоджувалися прогулянками, кавою та покупками. Я витрачала скромно, а дочка платила сама. Дядько, проте, балував нас дорогими стравами, але жодного разу не запропонував своєї фінансової допомоги. Його байдужість до мого стану матері-одиначки з обмеженими засобами була очевидна. “Приготувалa щось смачненьке цього разу?” – питав він за кожною вечерею, здавалося, не звертаючи уваги на фінансову напругу, яку викликала його присутність. Незважаючи на те, що він міг дозволити собі розкішні страви на виніс,

він вважав за краще харчуватися за наш рахунок. Після його перебування ми відвідали мою тітку, яка щедро дала нам 500 гривень – значну для нас суму. Купуючи продукти першої необхідності, я все ще наївно сподівалася, що мій багатий дядько відповість мені взаємністю, особливо з огляду на його фінансове становище: все-таки він має багатомільйонну квартиру в центрі Москви. На касі він купив тільки сік та печиво – дрібницю для людини з його статком. Мені було боляче бачити таку нерівність: його нездатність насолоджуватися своїм багатством і нашу боротьбу з нестачею. Його візит залишив гіркий присмак – я зрозуміла, наскільки по-різному ми живемо і що його присутність у нашому скромному будинку не принесла користі. Я вирішила, що якщо він ще раз відвідає Україну, то повинен зупинитися в готелі. Я не могла винести такої зневаги у власному будинку.