Интересное тут

Я завжди цуралася свекрухи. Вона з першого погляду не злюбила мене. У мене немає вищої освіти, не з королівської родини, і зовнішністю у фотомоделі не вийшла. До речі, мій чоловік теж не блакитних кровей, Аполлона якщо і нагадує, то лише темної, безмісячної ночі. А університетський диплом отримав лише для матері. Він десь у неї вдома лежить. Мій чоловік за фахом не працює. Після одруження ми з чоловіком жили по знімних квартирах. Свекруха навідувалася до нас раз на тиждень. Одного такого відвідування мені вистачило, щоб надалі тікати з дому за найменшої небезпеки появи свекрухи в гостях.

Коли наро дився наш син, втекти вже можливості не було. Мені доводилося мовчки виносити нагінки від свекрухи з приводу і без. Чому мовчки? Я її боя лася. Пам’ятаєте героїню Раневської – “Муля, не нервуй мене” з кінофільму “Підкидьок”? Так от, героїня Раневської – це сама доброзичливість поруч з моєю свекрухою. Ми з чоловіком щоліта їздили до моєї двоюрідної бабусі на узбережжє Чорного моря. Вона єдина з родні, хто по-справжньому любив мене. Рік тому бабусі не стало і її двокімнатна квартира дісталася мені у спадок. Ми з чоловіком вирішили переїхати туди жити. Свекруха буквально вивергала прокляття, за те, що я відводжу від неї сина. Але навіщо нам поневірятися по чужих кутках, якщо у нас є квартира в такому чудовому місці?

Свекруха додумалася вимагати, щоб я продала квартиру біля моря й куnила поруч з нею. Щас. Поміняти море на свекруху. Я що, схожа на дуру? Свекруха таки знайшла рішення. Вона дістала якісь довідки, мовляв, хво ра і їй необхідне морське повітря. Тепер тисне на жалість і проситься до нас жити. Я kатегорично проти. Чоловік теж розуміє, що з його мамою наше життя перетвориться в пекло. Тоді ми вирішили, що свекруха продасть свою квартиру, а мій чоловік оформить на себе однокімнатну квартиру в нашому місті. Мати свої rроші внесе, як початковий внесок, син буде виnлачувати іnотеку. Я думаю, що зможу поставити її на місце, при її спробі покомандувати у мене вдома.

Мене звуть Мила. Мого чоловіка Саша. Ми одружилися сім років тому. Весілля було пишне і веселою. Гості від душі бажали нам любові, взаєморозуміння і, звичайно ж, дітей. За ними ми і поспішили відразу після весілля. Перша моя ваг ітн ість була невдалою. Друга ваг ітніс ть була ще гі ршою за першу. А після опе рації мені винесли стра шний верд икт — я ніколи більше не зможу мати дітей.

Тепер вже наше го ре було безмежним. Ми з Сашком обидва сильно пере живали. Стали жити для себе, наживати добра. Але ось нам вже по тридцять. У нас є все необхідне: квартира, дача, дві машини. Ми двічі на рік розважаємо себе подорожами за кордон, але відчувається в нашому житті якась порожнеча Саша першим заговорив про усин овле ння:

— Міл, може візьмемо когось із ди тбуди нку? У всіх діти, всі тільки й говорять про візках, самокатах і мультиках теж хочеться, ростити дитину — Саш, я думала про це, але якось боял ася тобі запропонувати А ти кого хочеш? Хлопчика чи дівчинку? — Мені все одно, але більше, напевно, дівчинку, хочу як принцесу її ростити!

— Ок. Згодна. Ми стали збирати доку менти. Наші матеріальні показники дозволили отримати дозвіл на уси новлен ня дуже швидко. І ось настав той урочистий день, коли ми приїхали в ін те рнат. На новонаро джено го ми не розраховували, чекати довго, а ось старших діток там було повно. Дітки грали на майданчику. Ставши віддалік, ми стали розглядати їх всіх. Раптом я відчула, що хтось тягне мене за поділ.

Опустивши очі, я побачила дівчинку, біляву зі смішними веснянками. На вигляд їй було років три-чотири. Вона посміхнулася і запитала мене: — Тьотю, а ви не моя мама? Моє серце мало не зупинилося. Я навіть не знала, що й відповісти, але сль ози зрадницьки потекли з очей і слова самі зірвалися з моїх губ: — Так, моя люба, ми з татом прийшли за тобою! Саша взяв дитину на руки, і ми попрямували до дире ктора ди тяч ого буд инку.

Його звали Олексій Павлович. Побачивши у нас на руках цю дівчинку, він похитав головою з якимось жалем і попросив вихователя забрати дитину. А нас повів до кабінету для розмови. — Розумієте тут все складно ця дівчинка не одна Я перебила Олексія Павловича: — Ну і що, візьмемо обох! У неї братик? — Ні, у неї дві сестри: вони трійнята. Всіх заберете? Ми з Сашком дружно заплескали очима. Три однакових принцеси? Таке хіба буває? — Від них відмовилися батьки?

— Їх мама — наша вихованка. Молоденька була зовсім, коли зав агі тніла А тут відразу троє, ось і не впорався її орг анізм: дітей врятували, а її ні немо влятами їх ніхто не взяв. Ну, кому потрібні відразу троє? А розділяти таких можна! — Нам потрібні! Впевнено сказав Саша, і встав зі стільця. — Ходімо, показуйте вже всіх! Як їх звати?

— Маша, Даша і … Саша — тезка вам буде … Ми поспішили до принцес. Вони відразу поставилися до нас, як до рідних, завалили питаннями і розповідями. Через кілька днів ми вже вп’ятьох поїхали вибирати нову велику квартиру, адже для нашої, тепер вже багатодітній, сім’ї місця потрібно було багато!

Миколай завжди був завидний нареченим, дівчата так і бігали за ним натовпами. Перший хлопець на селі, але прийшов час йти в армію. А до цього моменту гуляв із усіма дівчатами, але ніхто нічого не обіцяв. Перед від’їздом забіг до однієї дівчини Ольги, вона була швачкою, і попросив сорочку пошити. Оля хоч і не була красунею, але майстриня, господарська дівчина. Минув рік, Коля повернувся. Весь змужнів, став ще вищим і ширшим, ще красивішим. Мати як зустріла сина, так ціле свято влаштувала. Батько теж радий був, але тут батьки про весілля заговорили, що тепер і одружитися настав час. Робота у Колі вже була – далекобійник, так що залишилося наречену знайти. Коля згадав усіх своїх подружок і вирішив, хто з них дочекався, та й буде йому дружиною. Вирішив надіти ту саму сорочку, але вона йому мала стала в плечах, шви відразу розійшлися. Ось якраз до Олі першої й піде.

Приходить до неї в ательє, вона сидить скромно перед машинкою, ні на кого не дивиться, все працює. Коля так подумав, що Оля буде йому вірною та спокійною дружиною. Стали вони зустрічатися, а за два місяці побралися. Всі були раді, і батьки нареченого, і нареченої. Народила Оля чоловікові двох дітей. А потім Колі запропонували їздити на далекі рейси відповідно за велику плату, а він погодився, тепер дітей годувати треба. Поїхав Коля в рейс, а Оля брала роботу додому, щоби легше було з дітьми справлятися. За півмісяця приїхав чоловік із роботи.

Оля відразу стала на стіл накривати, поки чоловік з дітьми грав. Наївся Коля і одразу в кімнату спати пішов, бо втомився за стільки днів. Звичайно, за вечерею трохи випив, щоб розслабитись. Ліг у ліжко, а тут дружина поряд лежить. Став Коля її обіймати, а вона вже спить. Здивувався Коля, як вона так швидко заснула. Але все ж таки продовжив обіймати дружину. А потім чує, Оля із сусідньої кімнати кричить: -Коль, Ти де? Тут Коля зіскочить з ліжка, в мить протверезів і вийшов із кімнати. -А У нас там у кімнаті хто спить? -А то це моя мама на пару днів приїхала, я тобі забула сказати. Почервонів тут же Коля… добре, що дружина вчасно покликала його.

Сьогодні вранці я їхала в маршрутці, по лінії Львів – Моршин, через Стрий. На зупинці на головному вокзалі у Стрию до водія маршрутного таксі підійшла середнього віку жінка і попросила його підвезти її стареньку маму в Стрийську лikapню, яка була якраз по дорозі в напрямку Моршина. Мовляв, її мама ոогано себе почуває, хвора і вона заплатить скільки потрібно за таку послугу.

– Ні, мені не потрібні гроші, вам вони більш потрібні на лikyвання мами! – чітко промовив водій. А вже у самій лikapні додав: – Дай, вам, Боже, здоров’я і нехай Бог вам допомагає! Саме такими чоловіками потрібно захоплюватися. Він – справжній син і герой сучасного світу, адже чужих матерів, як і дітей – не буває

Олеся їхала в маршрутці і вирішила зателефонувати чоловікові. – Миколо, привіт, ти де? – запитала вона. – Як це де? – невдоволено відповів той. – На роботі, звичайно! – А я в маршрутці, – зітхнула Олеся. Раптом вона виглянула у вікно і застигла – її Коля проходив повз. Вона вийшла з маршрутки і пішла за ним. -Невже ти не розумієш, що цим мене відволікаєш від роботи, – скаржився Микола в трубку, тим часом повертаючи направо і віддаляючись від Олесі. Олеся nродовжувала цю розмову, щоб простежити за чоловіком. Микола зайшов у кафе, яке було за рогом. Чоловік все ще говорив з дружиною, але вже пошепки. Він зайшов у кафе, яке було за рогом. Олеся пішла за ним.

Чоловік сів за столик до незнайомої молодої жінки. Чоловік швидkо відповів, що зайнятий і завершив виклик. Олеся сіла в дальній кут кафе і почала думати, що їй робити далі. Вона хотіла підійти до них, але не знала, що їм сказати. -Може, він тільки цього й чекає, щоб все стало відомо. Якщо все так, то навіщо він мені потрібен? – думала жінка. В цей час повз столика Миколи і його подруги продавщиця квітів проносила кошик червоних і білих троянд. Микола куnив своїй щасливій жінці сім червоних троянд. Тоді Олеся вирішила змінити ситуацію в свою користь і розіграти чоловіка. Вона знову зателефонувала йому. – У мене є важлива новина, коханий, – сказала Леся. – У нас буде дитина! Ой, дорогий, вибач, – сказала раптом Леся, – я тобі передзвоню… Так Олеся завершила виклик.

Обличчя Миколи стало серйозним. Через кілька хвилин незнайомка поклала троянди на столик і швидkо пішла з кафе, цокаючи каблучками. Олеся навіть розчарувалася, що все закінчилося. Вона подзвонила йому хвилин через п’ять. Сказала, що зараз їде додому, а ввечері, коли він повернеться з роботи, вона докладно йому все розповість. Ввечері вона вже прийняла рішення. Віннавіть не пішла зустрічати Миколая, коли почула, що він прийшов. Олеся глянула на нього лише тоді, коли він увійшов у кімнату. В його руках був величезний букет червоних троянд. Чоловік так радісно розпитував жінку, що вона і не знала, як викрутитися. «Прощати його, чи що? Добре, вибачаю в перший раз. Подивимося, яким він буде татком…» — думала Олеся.

Здивувавшись пропозиції невістки, щоб її мама допомогла з дитиною, враховуючи той факт, що вони жили зі мною, і я активно доглядала онука щодня після роботи, я все-таки погодилася, визнаючи роль своєї сваті як ще однієї бабусі. Моє життя, наповнене переїздами, поки ми не купили квартиру, змушувало мене бути твердою у питанні забезпечення стабільності для мого сина. Тому я запросила молоду пару жити з нами, бажаючи допомогти їм накопичити гроші на майбутнє. Однак після того, як вони переїхали до мене,

динаміка у нашій родині різко змінилася. Моє повсякденне життя стало предметом пильної уваги і критики з дрібниць – на кшталт надто галасливих капців або запаху мого крему для рук. Напруга посилилася, коли виникла тема продажу моєї квартири заради двох менших під приводом зручності для всіх. Мені все це остаточно набридло, і я заявила про свою позицію, що призвело до нашої драматичної сварки, в якій невістка і її мати виставили мене

в ролі єдиної лиходійки у цій історії. Розмови з подругами змусили мене замислитися над тим, чи була моя підтримка дійсно надмірною чи навʼязливою? Вся ця історія не дає мені спокою лише в одному аспекті про сутність “хорошого” материнства. Тож у чому воно полягає – у тому, щоб триматися поруч чи відпустити?

Про мій характер ходили чутки: багато хто порівнював мене з таємничою істотою в тихому болоті. Будучи вихідцем зі скромної сім’ї, я не могла залишитися непоміченою однолітками, чия заздрість, можливо, була викликана захопленням моєю красою. Але життя цієї тихої дівчинки перекинулася, коли, здавалося б, прихильна однокласниця підштовхнула мене в модельний бізнес, приховуючи свої амбіції пробитися в індустрію. Махінації моєї подруги незабаром стали очевидними, оскільки вона використовувала зв’язки,

отримані під час моїх зйомок, і в результаті вийшла заміж за людину зі світу реклами. Тим часом, я виявила, що модельна кар’єра взагалі не приваблює мене, незважаючи на славу, яку вона вже принесла. Я обрала шлях у дитячій медицині – роботу, яка відповідала моїм цінностям, незважаючи на скромний заробіток. Однак моє минуле знову звело мене зі знайомим з модельних часів, що призвело до шлюбу, який, проте, незабаром дав тріщину. Кар’єрні труднощі мого чоловіка та його нестабільна поведінка призвели до напруження у наших відносинах, затьмаривши мої професійні успіхи. Переломний момент настав після його вкрай неприємного публічного спалаху перед нашими друзями,

що змусило мене переглянути своє життя та самооцінку. Вирішивши відмовитися від радикальних змін, наприклад, відрізати свою довгу косу, що символізує традицію моєї бабусі, я повернула собі незалежність, використавши кошти чоловіка для невеликого акту відплати та догляду за собою. Після розлучення, почавши все з чистого аркуша, я прийняла знову набуту самоповагу і згодом просунулася в медичній кар’єрі, знаходячи задоволення в роботі та особистісному зростанні, нарешті по-справжньому оцінивши свою цінність і самостійність.

Тримаючи на руках свою дочку Зіну, я захоплювалася її ніжністю, заспокоювала її піснями та сміхом. Мій спокій приховував труднощі самотнього виховання, особливо через те, що Зіна часто хворіла. Я невпинно господарювала, стежачи за тим, щоб будинок був у повному порядку, незважаючи на наші фінансові труднощі, які обмежували витрати найнеобхіднішим. Я спокійно бралася за ремонт та перестановку меблів, щоб заощадити гроші, вела економний спосіб життя, щоб зберегти стабільність нашої родини.

Я навіть влаштувалась на низькооплачувану роботу, щоб забезпечити собі хоч якусь пенсію. Але напруга виявилася, коли мій чоловік – так, у мене весь цей час був чоловік! – став спати на дивані – явна ознака нашого згасаючого зв’язку. Я чіплялася за надію на сімейну єдність, мріючи про прості радощі життя. Однак чоловік пішов, звинувативши мене в нестачі уваги та спраги до життя. Відчуваючи себе покинутою і неоціненою, я вихлюпувала свій смуток усім, хто міг мене слухати, несвідомо відганяючи їх від себе своїм горем. Зрештою, я зрозуміла, що потрапила в замкнене коло жалості до себе, коли життя тривало. Вирішивши вирватися на волю, я звільнився з роботи,

залишила Зіну біля порога нового будинку мого колишнього чоловіка – і відправився в подорож Європою в пошуках нових перспектив. Ця пригода спричинила нове життя за кордоном, де я знайшла задоволення в незалежності. Тепер я радію успіхам Зіни, поважаю вибір колишнього чоловіка і насолоджуюся своїм власним існуванням, зосередившись на простих задоволеннях та самореалізації, назавжди звільнившись від тяганини минулого.

Спочатку я був налаштований скептично і сумнівався, що зможу бути з жінкою, яка має дитину від попереднього шлюбу, побоюючись, що дитина для неї завжди буде на першому місці, а мене сприйматимуть лише як годувальника. Однак, живучи зі своєю дівчиною та її сином, я знайшов справжнє щастя та гармонію, остаточно розвінчавши власні стереотипи. У попередньому шлюбі я існував у безрадісній рутині з дружиною, яка віддавала перевагу дозвіллю обов’язкам по будинку, що викликало в мене невдоволення.

Наше домашнє життя було застійним. Її байдужість до роботи та домашніх обов’язків вступала у різку суперечність з вимогами моєї офісної роботи. Такий разючий контраст у способі життя підживлював моє невдоволення з кожним днем, що в результаті і призвело до нашого розставання. У порівнянні з моїми нинішніми відносинами, де взаємна підтримка та спільні обов’язки, такі як приготування вечері, стали нормою, я полюбив її сина та оцінив динаміку розвитку нашої родини.

Мій досвід навчив мене цінувати взаєморозуміння та співпрацю у відносинах, змінивши мій погляд на подібні сім’ї. Моя колишня дружина все ще залишається колишньою і живе так само, як і раніше. А я почав нове життя, усвідомивши важливість неупередженості та здатності до адаптації для особистого зростання та щастя.

Вийшовши нещодавно заміж, я почувала себе добре знайомою з сім’єю чоловіка завдяки нашим 5-річним стосункам до укладення шлюбу. Моя свекруха, завжди готова побалакати, ніколи не турбувала мене, поки я не переїхала до них після весілля, оселившись у їхній просторій квартирі, яка спочатку здавалася ідеальною. Однак, насправді, вся наша сімейна динаміка впиралася в її владну прихильність до мого чоловіка: вона постійно опікувала його, починаючи з миття його взуття на світанку

і закінчуючи приготуванням вишуканих страв на заході сонця – просто щоб оживити його дитячі спогади. Її дії, хоч і не були спрямовані безпосередньо проти мене, натякали на більш глибоку проблему: пасивне прийняття моїм чоловіком надмірного піклування матері, що одночасно відображає небажання прийняти доросле життя та незалежність. Ця динаміка напружувала наш шлюб, затьмарюючи наше кохання та спільний внесок у домашнє господарство. Тінь відходу його батька з сім’ї – тема, оповита таємницею

та негативними зауваженнями свекрухи, – незабаром нависла над нами, натякаючи на невирішені проблеми у сім’ї. Розмірковуючи про наше майбутнє, я насилу уявляю собі, як зможу витримати таку обстановку? Я опасаюсь, що навіть власне житло не позбавить мене від її впливу. Дилема вирішення проблеми материнського домінування сильно обтяжує мене. Може, залучення одружених друзів чоловіка послужити поштовхом до необхідних змін?