«Це кінець. Ха на нам.»- заkричав хлопчик в літаку, і у мене почалася nаніка, а далі все як в тумані

0
93

Ми з чоловіком дуже любимо подорожувати. Ми були в різних країнах. Це наше улюблене хобі. Щороку ми плануємо різні поїздки. Сама ідея подорожі зароджується набагато раніше. Під час подорожей сталося багато цікавих випадків, які залишилися в пам’яті. Ми часто згадуємо про них. Один з таких випадків трапився кілька років тому. Мої батьки живуть в іншій країні. Кілька років тому ми вирішили поїхати до них, на ювілей тата. Коли з чоловіком летіли назад додому, в аеропорту до нас підійшла молода жінка і попросила доглянути за її 9-річним сином. Вона сказала, що син летить один.

Я сильно здивувалася: як можна довіряти дитину незнайомим людям, яких бачиш в перший і останній раз в житті ? Я запитала, чому вона звернулася саме до нас. На що вона відповіла, мовляв, ми справили на неї гарне враження, відразу видно, що ми порядні і відповідальні люди. Чоловік відмовився, адже дитина, до того ж, чужа, величезна відповідальність. Але вона стала просити, благати, мовляв, ні до кого більше звернутися. У підсумку ми погодилися допомогти їй. У літаку посадили хлопчика поруч з нами. Він сидів біля ілюмінатора, а ми поруч. Літак набрав швидкість і піднявся в повітря.

Все було нормально, хлопчик спокійно дивився в ілюмінатор на низько пропливаючі хмари. Мені захотілося трохи подрімати. Потім він став задавати питання про те, чи надійний літак, що буде, якщо літак розіб’ється, чи немає злочинців на борту. Я взагалі бо юся літаків, незважаючи на те, що ми часто літаємо. Раптом я усвідомила, що почала тру ситися. При кожному провалі літака в повітряну яму хлопчисько кричав: «Нам кінець! Хана нам!” Літак благополучно приземлився. В аеропорту його зустріли батьки. Вони навіть не подякували нам. Я видихнула і твердо вирішила, що більше ніколи не погоджуся доглядати за чужою дитиною. Мій чоловік мав рацію: це велика відповідальність.