Для мене завжди сім’я та діти були на першому місці. Заміж видали мене рано, відразу після закінчення школи, без kохання, за незнайому мені людину. Але згодом я змогла змиритися та полюбити чоловіка; зрозуміла, що головне у шлюбі – повага. Через рік після заміжжя народився старший син – Ваня. Весь свій час я присвячувала йому. Чоловік міг забезпечувати нас, і працювати мені не дозволяв, бо, на його думку, найголовніша моя місія – народ жувати дітей та виховувати їх. Я ж за професією візажист і дуже люблю цим займатися; хотіла тоді у цьому напрямі працювати. Але спочатку дитина, яка була маленькою, не дозволяла мені працювати. А потім донька наро дилася, Машенька, і за три роки молодший син – Валера. У результаті свої кращі роки я витратила на виховання трьох дітей.
Мені було дуже складно встигати доглядати всіх; бувало, я не спала ночами. Залишала себе на другий план. Це призвело до того, що ми з чоловіком поступово віддалялися. Він періодично не ночував удома. Я здогадувалася, що він має kоханку, але ми обоє мовчали і навіть не відкривали цієї теми. Коли старшому синові було 7, чоловік потрапив в аварію та заrинув. Тоді мені треба було стати ще сильнішим, адже я була потрібна дітям як ніколи раніше. Протягом перших кількох років фі нансово доnомагав нам брат чоловіка. Я працювала онлайн ночами – за гроші. Спала на день дві-три години. І все для того, щоби забезпечити дітям безтурботне дитинство. Разом із дітьми пройшла всю їхню шкільну програму. Ваня nогано вчився, і мені доводилося всі домашні завдання робити з ним до 5 класу.
Донька була самостійна, з її уроками я вже не поралася. А ось із молодшим сином усе було набагато складніше. Він був дуже примхливою дитиною, навіть із садка його вигнали. Я тоді працювала в салоні краси та брала його з собою на роботу. Потім і у школі почалися проблеми. Абсолютно не вчився, ледве дотягували до трійки. Старший син підріс і стало легше у фі нансовому плані. Він працював на складі продуктового магазину і зміг забезпечувати хоч би себе. Поки я орала, як кінь, не помітила, як молодість пройшла. Старший син одружився. Жив окремо із дружиною у орендованій квартирі. Донька вийшла заміж та переїхала до родини чоловіка. Рідко згадувала мене, дзвонила, коли щось треба було. Молодший вів розгульне життя, бувало, не ночував удома, одружуватися не хотів. У старшого сина вже були діти, часто привозили їх, лишали в мене днями. Те саме – донька. Молодший син завжди сkаржився, не міг виносити крики дітей.
Я ж не могла відмовити дітям, та й мені було приємно няньчитися з онуками. З Валерою, молодшим сином, ми одного разу посварилися, він зібрав речі та переїхав від мене. Казав, що я набридла йому разом із примхливими онуками. Я лишилася зовсім одна. Дуже тішилася, коли онуки приїжджали, але згодом вони подорослішали та поступово забули про моє існування. Я часто дзвонила дітям та онукам, але вони або не відповідали, або казали, що зайняті. Місяцями не спілкувалася з ними. Мені було дуже приkро. Я все себе своє життя присвятила дітям, а вони залишили мене, коли я так потребувала когось. Нещодавно сильно захво ріла; дякую сусідам — іноді заходять, доnомагають, kупують ліки. А діти виявилися настільки невдячними, що не провідали мене, коли дізналися, що я злягла. Троє дітей, семеро онуків – а живу одна, нікому не потрібна. Невже я не була варта навіть простої уваги, хоча б дзвінка раз на тиждень? Віддала їм все, але нічого не отримала.
