Десь моїм подругам свекрухи дорогі подарунки роблять. Зо лото або хоча б срібло, а тут … як тільки не со ромно. В голові не вкладається …

0
107

Віка з першого дня не злюбила свекруху. Ну якось не лежала до неї душа, хоча та нічого і поганого не робила. Образилася і за те, що на організацію весілля жодної копійки не дала. — А з чого я вам діти візьму? Я на одну пенсію живу. Дивувалася Віка, як за все своє життя нічого не пріскладаті, але нехай там, то її життя. І тішило лише те, що разом вони жити не будуть. На самє весілля Ніна Василівна не приїхала. Подзвонила і сказала, що погано себе почуває. Роман попросив Віку, щоб поїхати, перед тим як шлюб в церкві взяти, на благословення до мами, тому що некрасиво так буде. Ніна Василівна й справді лежала на ліжку, але абсолютно не виглядала хворою. — Ось тільки лікар від мене пішов. Просив не нервувати. Виписав вітаміни і спокій.

Діти, я вас благословляю, але зрозумійте, в такому стані в ресторан я не піду. Свекруха відкрила велику курню скриню, і витягла звідти білу постіль, яку і подарувала нам. Було ясно, що ця річ лежить там дуже давно — запах видавав все. — Десь моїм подругам свекрухи дорогі подарунки роблять. Золото або хоча б срібло, а тут … як тільки не соромно. В голові не вкладається. Після весілля молоді зажили добре. Віке батьки подарували простору трикімнатну квартиру. Якось приходить Роман з роботи і каже, що мати проситься до нас приїхати. Важко їй в селі. До лікарні далеко. Продуктових магазинів в селі немає, а їхати в район вона вже не може. Ну як відмовиш? Прийняла Віка свекруху у себе в будинку. Та намагалася щось допомагати, щоб бути хоч у чомусь корисною, але це ще більше злило невістку. Тільки Ніна Василівна посуд помиє, та біжить перемивати.

— Мама, краще нічого не робіть. Мені так спокійніше буде. Віка сама мила, прала, прибирала, готувала. Навіть їсти носила свекрухи в кімнату, аби та зайвий раз не виходила з кімнати. Розуміла Ніна Василівна, що зайва в цьому будинку, і попросила Романа відвезти її назад додому. -Не буду вам молодим заважати. Сподіваюся, що будете частіше мене відвідувати, а там, дай Бог, онуки з’являться, і все владнається. Так і сталося. Через деякий час носила Віка під серцем дитя. — Дорога, мені до мами треба поїхати. Дзвонила, що погано себе почуває. Може разом чкурнемо? — Ні, не хочу я! Мені зараз важко трястися по таким дорогам. — А й правда, — сказав Роман. Він і так був готовий душу продати за дружину, а тепер вона ще й носить його дитину.Поїхав Роман, не знаючи, що бачить свою дружину в останній раз. В дорозі не впорався з керуванням, хоча до цих пір ніхто не може зрозуміти, як так сталося, адже досвідчений був водій. Після прощання Віка ледь ходила.

Як вона тепер повинна поставити їх, ще ненародженої дитинки на ноги. Сили ніби покидали її. Ніна Василівна відпоювали невістку якимись травами, і та якось встала на ноги. — Якщо синочок народиться, давай назвемо Ромчик? — говорила свекруха. Народилася дівчинка. Роману дуже подобалося ім’я Настенька. Так і назвали. Згодом Віка попросила Ніну Василівну переїхати до неї, щоб допомагала з донькою. Та охоче погодилася. — Ти, дочко, не думай, що життя закінчилося. Ти повинна про майбутнє думати. Пройде час і зустрінеш ти ще своє щастя.Чи не весь вік за Романом тужити. Ти ще молода … Одного разу, коли вони у трьох їхали провідати батька, Віка в селі зійшлася з кращим другом Романа. Ніна Василівна проти не була. Вона знала цього хлопця, і була щаслива за дітей. Ось тепер Ніна Василівна знову проживає в своєму селі, але Віка з онукою і новим чоловіком вже частенько навідуються до неї. Привозять ліки, продукти, а найголовніше — внучку, яка як дві краплі води схожа на її Романа.