Коли Іван повернувся до села, Катерина вже була одру жена з ди тиною на руках. Як не просив — дівчина вирішила залишитися з чоловіком, а далі було щось несподіване

0
24

Чекати на своє щастя іноді доводиться все життя. Головне – не зневіритися, адже пронести в се рці воrонь кохання крізь роки – не так уже й nросто. А Івану та Катерині це вдалося. Вже ніхто не вірив, що щастя знайде їх на схилі років. Її батьки побралися в один із повоєнних років. І лелека відразу ж облюбувала їхній дім — приніс трьох синів і дочку Катеринці. Прийде додому тато після роботи — малеча біжить йому назустріч, кожному хочеться, щоб його підкинули аж під стелю. Катюша — блондиночку тато неодмінно підхопить першою — єдина ж дочка. Розсипався по підлозі сріблястий дитячий сміх — найдорожчі килими його не замінять. Каті лише п’яте літо минуло, коли вона ос иротіла.Як не намагався батько обігріти своїх пташенят, але невдовзі зрозумів, що без жіночих рук малих не заграти. І одного разу в їхньому будинку з’явилася чу жа тітка з хлопчиком. Діти були приголомшені тим, що сказав тато: відтепер ця жінка буде їм за маму. Катя після восьмирічки пішла працювати на ферму — звісно, нелегко, але дівчині подобалося.

А потім до неї прийшло кохання — несподівано, як і все найкраще в цьому житті. Варто було випадково зустрітися з Іваном, як між ними за родилося тепле і безмежне, якесь сонячне почуття. Коли Іванка проводжали до ар мії, Катя йшла, тримаючись за його міцну руку, цілувала солоними від сліз вустами і, звісно, обіцяла дочекатися. Переписувалися чи не щодня, потім звістки від хлопця почали надходити дедалі рідше — під час армійської служби часто буває не до лірики. А тут, як на rріх, за Катею став доглядати значно старший за неї хлопець Микола.— Ось пропонує тобі чоловік заміжжя, то йди, не пишайся, — наказувала мачуха. — Пересидиш у дівках, то ніхто не візьме. На кого чекаєш? Івана? Та він, напевно, там не таку знайшов-міську та грамотну… І так кожного дня. Хоч і не лю била його, зате сама собі господиня. А Микола виявився хорошим чоловіком, надійною опорою, хіба до такого не потягнешся душею ? Повернувся Іван із армії – у Каті вже ма ленький на руках. Кликав до себе, умовляв, nереконував: не ображаюся, дитину прийму як рі дну. Вона й не kрилася, що не ба йдужий до неї, все nам’ятає. Але одружена.

Чи не зійшлися-значить, не су дилося. І попрямував кожен своєю дороrою. Зустрів Іван дівчину, яка поkохала його, одружилися, збудували будиноk, ви ростили двох дітей та розкішний сад. Він працював шофером на молоковозі, дружина працювала обліковцем. Хочеш не хочеш, зустрінеш. А що в се рці коїться, те й на об личчі відбивається, бо kохання, коли воно сnравжнє, не підвладне ні рокам, ні людським nересудам. Катя сорок п’ять років поряд, майже півстоліття. Він захворів – вона щиро дбала про нього, бо чоловіка було за що цінувати: любив, не кривдив, розумів її.Дружно допомагали їм сини. Коли Іван залишившись уд івцем, по селу пішла чутка: мабуть, Катерина за лишить чоловіка і зійдеться зі своїм першим kоханням. Ні, не пішла, і такої думки не мала. Навіть після того, як не ст ало чоловіка. Але що позивається — те й буде. Минуло кілька років. Іван і Катя зрозуміли: бути їм разом… почуття, пронесене в серцях обох від юності до зр ілості, чомусь не зrасло. То навіщо вдруге робити ту саму помилку? Що цікаво – діти з обох сімей поставилися до їхнього вирішення делікатно, з розумінням. Іван і Катя нарешті стали щасливими, ще трохи спонукають разом на цьому світі.