Як тільки мені виповнилося 18, я дізналася, що чекаю на дитину. Ми з Олегом зустрічалися вже кілька років. Батьки знали про наші стосунки, але на новину про вагітність відреагували несподівано. – Твоя дитина – твої проблеми! Ти ще не готова народжувати! – заявила мати, ніби ножем у серце вдарила. Свекруха була тієї ж думки, сказавши, що допомагати не стане, і що ми самі повинні розбиратися з наслідками своїх вчинків. Я була в розпачі і не могла повірити, що близькі люди відвернулися у такий важливий момент. Єдиною підтримкою залишався мій коханий. Але на п’ятому місяці його забрали до армії, і я залишилася одна зі своїми проблемами. На щастя, у моєї матері була тітка, яка погодилася дати мені притулок, поки Олег не повернеться зі служби.
Пологи пройшли успішно, і перші місяці тітка була моєю єдиною підтримкою. Вона допомагала мені чим могла. Коли дочці виповнилося півтора роки, Олег повернувся з армії. Він одразу почав шукати роботу і влаштувався автослюсарем до знайомого, що дозволяло заробляти непогані гроші. Ми крутилися як могли. Про якусь допомогу від батьків не йшлося, навіть дзвінки від них були рідкістю. За півроку я віддала дочку в ясла і вийшла на роботу. Ми, нарешті, змогли повністю забезпечувати себе. Завдяки тітці нам не потрібно було платити за житло, тільки за комунальні послуги. Так минуло кілька років. Але нічого не буває вічним: тітка була змушена переїхати в інше місто, і перед нами постало питання про житло. Ми знайшли недорогу кімнату у гуртожитку.
Через рік у нас народився син. Ми постійно заощаджували, щоб вистачало на найнеобхідніше. За весь цей час мама та свекруха бачили онуків лічені рази. Вони рідко цікавилися нашими справами, і ми звикли розраховувати лише на себе. З появою другої дитини ми всерйоз задумалися про своє житло. Приблизно в цей же час померла бабуся Олега. Ми звернулися до свекрухи з проханням не продавати її квартиру та дозволити нам там жити, оплачуючи оренду. Але вона категорично відмовилася. На виручені гроші вона зробила ремонт у своєму будинку та купила нові меблі. Моя мати теж залишилася одна в трикімнатній квартирі, бо батько її покинув. Але вона заявила: – Для тебе та твоїх дітей у мене місця немає. Моєму чоловікові довелося виїхати на заробітки, щоб накопичити гроші на перший внесок за квартиру. Діти пішли до школи. За кілька років ми виплатили повну вартість квартири.
На роботі справи пішли у гору, ми почали добре заробляти. Стали возити дітей на море, купили машину. На жаль, стосунки з батьками так і не вдалося налагодити. Теплі стосунки залишилися тільки з тіткою, яка завжди була поряд. Нещодавно чоловікові зателефонувала свекруха. – Сину, допоможеш грошима? – З благанням у голосі попросила вона. Виявилося, що після ремонту в неї залишилися гроші, але вона звикла жити на широку ногу і швидко витратила все на дрібниці. Тепер вона залишилася з шикарною квартирою, але порожніми кишенями. Чоловік відмовився їй допомагати, вчинивши так само, як вона колись з ним. Схожа доля спіткала і мою матір. Її звільнили з роботи, до пенсії залишався рік, але її розміру не вистачило б для забезпечення себе. Вона теж просила позичити гроші, але я відмовила. Тоді я подумала: – Як добре, що ми нікому нічого не винні! Я вдячна батькам за ситуацію, що склалася, тому що вона дозволила нам всього домогтися самостійно. Але мені все ж таки прикро, що вони не прийняли своїх онуків. Я не тримаю зла, але, дивлячись на них, впевнена в одному – все повертається бумерангом. Як ви вважаєте, ми вчинили неправильно? Чи варто було допомогти нашим матерям?