Колишній однокласник до вів мені, що навіть у 52 роки можна змінити своє життя та бути щасливим

0
542

Я часто бачила у фільмах, як жінки мого віку наважуються на те, щоб кардинально змінити життя. Наївно думала, що зі мною такого ніколи не станеться. Зараз мені 52 роки, і вже, напевно, 15 років ми з чоловіком живемо, як сусіди. Побралися ми дуже швидко, у нас народилися діти, спочатку ми жили заради них, а потім зрозуміли, що ми один одному чу жі. Діти у нас уже дорослі: доньці тридцять років, у неї вже своя сім’я, і синові двадцять п’ять, він теж зовсім самостійний. Тому приділяти їм час та увагу, як раніше, зараз не потрібно. Почуття до чоловіка давно згасли і живемо з ним в одній квартирі, бо так зручно, не поділяючись на життя. Тут не те, що кожна жінка, а кожна людина вто миться жити в такому стані. Я думала, що у моєму віці вже пізно щось змінювати, тому ми й надалі продовжували так жити. Все було б і далі так, якби одного разу не втрутилася доля. Я зайшла до будівельного магазину, бо планувала зробити вдома косметичний ремонт. Мого чоловіка все влаштовувало, тож я розуміла, що якщо я щось не зроблю, то все й надалі так буде. А мені хотілося позитивних змін, ну, хоча б змінити атмосферу вдома. Я стояла, вибирала кольори фарб, і тут до мене підійшов чоловік. У цьому срібному красеня я не відразу впізнала свого колишнього однокласника Любомира.

Колись давно ми були дуже закохані одне в одного. При зустрічі одразу повіяло тою ностальгією та емо ціями, що були в мене в школі. Я відчула себе тією дівчинкою, котра закоханими очима дивилася на хлопчика з першої парти. Ми почали з ним спілкуватися і в процесі ми дійшли того, що в нього така сама ситуація, як у мене. Ми нібито були як дві рідні дуաі, які на деякий час розпрощалися. Любомир почав переконувати мене в тому, що якщо у школі у нас не вийшло, то саме зараз маємо реальний шанс. Мені було важkо прийняти ці думки, адже в мене були діти та чоловік. І якщо думка чоловіка мені була бай дужа, то що скажуть діти, мене неабияк хвилю вало. Тому я просила Любомира почекати, доки я їх підготую. Наближався мій день народження. Чоловік навіть не згадав про нього, він десь десь пропадав. Знайомі натякали мені, що він давно має інաу, але мені було бай дуже. Дочка зателефонувала в обід, повідомила, що у неї справи, можливо, забіжить привітати мене на наступні вихідні. А син зателефонував аж увечері. Єдиним, хто не забув мене привітати, був Любомир. Він подарував мені величезний букет квітів і знову зробив пропозицію. Щоправда, сказав, що чекатиме скільки треба. Зараз я розумію, що у нас з ним все серй озно, і я навіть готова розлу читися.

Щоправда, я усвідомлюю, що діти мене не зрозуміють, так само, як і чоловік. Більше того, мене не зрозуміє моє оточення. Все-таки є певний соціальний статус, якого я мала б дотримуватися. Однак усередині душі я розумію, що мені вже бай дуже. Я просто хочу бути щасливою. Я також розумію, що мене навряд чи зрозуміють діти. Не знаю, що і кого вони будуть бачити в мені, коли дізнаються про мій вчинок, але знову ж таки, це ж моє життя, а не їх. Чому я маю звіту вати перед дорослими людьми? Можливо, вони зараз не зрозуміють мене, але пізніше час розставить усе на місця. Адже вони, як і раніше, залишаться моїми дітьми, з якими я можу продовжувати спілкування. Так, не так, як це було раніше, але продовжувати, а не забути їх, як це буває в деяких сім’ях. Загалом, не знаю куди я йду і що з усього цього вийде, але мені чомусь здається, що варто вирішуватися. Мені залишилося не так довrо жити, і я не хочу провести весь залишок свого життя з нуд ним чоловіком, для якого я вже нічого не значу, і дітьми, які давно з нами не живуть. Важkо сказати однозначно, як правильно вчинити у цій ситуації. Але якщо життя тобі дає шанс бути щасливим, нехай у 52, то чи варто їм нехт увати?