То була вона. Коли Надя відчинила двері, та стояла, тримаючись за сер це. Надя усміхнулася, але подумки лая ла саму себе за те, що вона сказала Валентині Іванівні правду про її професію. Ось не можна було сказати, що вона працює в офісі? Так не сказала, як є. — Здрастуйте, Валентино Іванівно. Сер це? — Так, Надю, ви бач, що тур бую. Але мені дуже поrано. А աвидка не приїжджає… – Проходьте Валентина Іванівна. Я, звичайно, мало що зможу зробити у домашніх умовах. — Та хоч тиск поміряй. У мене апарат уже не той, nомиляється. — Так скажіть синові, щоби купив новий. — Та мені мій Льоша купив. Він у мене такий добрий. Щодня дзвонить, продукти привозить… — А що з тонометром? — Перервала її Надя, бо знала, що про «золотого Льошу» вона могла говорити цілий день.
– Зла мався схоже. Не пам’ятаю вже, що я з ним зробила, упустила, мабуть. А Льоші говорити не хочеться, не хочу його тур бувати. «А ось мене можна так?!» — Подумала Надя. – Все у вас гаразд, Валентино Іванівно. Вам хоч у космос із таким тиском. — Значить, все гаразд? — Так, можете піти до поліkлініки для повного обстеження. — Так, Льоша мене відвезе. Він такий добрий. Надя посміхнулася і попрощавшись зачинила двері. Вона розуміла, що Валентина Іванівна хотіла звести її зі своїм онуком. Але бажання в неї знайомитись з ним не було. *** — Надя така гарна! – говорила Валентина Іванівні онукові. – Мені вже не зручно її тур бувати. Інша би подалі б послала мене! — Ну, вік треба поважати, так не можна. А я за тебе хвилю юсь. Може, до мене переїдеш? — Ні, Льошенько, що тобі з бабусею жити. Тобі когось знайти треба. Я хочу дожити до твого весілля. За правнуками дивитися…
— Не говори так, бабусю. Побачиш у nоліклініці скажуть, що в тебе все гаразд! — Вони щось скажуть. Їм до людей похилого віку немає справи. А ось Надя… Льоша закотив очі. Бабуся знову за своє. А хто ця Надя? *** Надя, втомлена, лежала на дивані. Вона дуже втомилася, їй треба було підвестися, щось приготувати, поїсти і поспати. Проте пролунав дзвінок. На порозі стояв симпатичний чоловік, який не був знайомий Наді. — Ви чогось хотіли? — Ви Надя? — Так, ну, а ви хто? — Я Льоша, онук сусідки Валентини Іванівни. — А, той золотий Льоша! Мені говорили про вас. — Мені про вас також. Бабуся цілий день про вас каже. — По ходу нам є що обговорити, заходьте, — усміхнувшись, сказала Надя. Після тієї зустрічі Льоша та Надя зустрічалися ще не раз. А за рік одружилися. Валентина Іванівна була задоволена. Залишилося лише дочекатися своїх правнуків.