Я єдина дочка в сім’ї. Батьки завжди хотіли мені кращої долі, тому не схвалили мій вибір. Заміж я вийшла рано, у 18 років. Мама вмовляла не поспішати, просила подумати, але я залишалася при своїй думці, і тепер дуже жалкую. Навколо мене завжди було багато гарних хлопців, гідних кандидатів на роль чоловіка. Але я обрала Василя. Простий хлопець, з тих, хто подобався усім, навіть не роблячи ніяких зусиль. Ми провели його в армію, а після його повернення влаштували весілля, бо я вже чекала на дитину.
Ми стали жити з його батьками, які теж не були у захваті від раннього шлюбу та поповнення у сім’ї. Але коли народилася онука — копія свекрухи, вони повністю віддали їй свою любов і турботу. До мене ж у новій родині ставилися холодно. Вдома, з батьками, незважаючи на всю роботу та турботи, я почувала себе щасливішою. А тут все було чужим. Ніхто не давав мені й хвилини перепочинку, навіть онуку не брали на прогулянку. На мені були і дитина, і вся домашня робота. Мені хотілося хоч трохи підтримки, адже я була ще зовсім молодою. Чоловік працював на двох роботах, і вдома його майже не було. Це не тільки через роботу — йому швидко набридло сімейне життя та мої постійні скарги.
Замість того, щоб допомагати, він все частіше пропадав з друзями в гаражі. Можна сказати, що я вийшла заміж за батьків Василя. Наш шлюб дав тріщину, до того ж дуже сильну. І тут, як грім серед ясного неба, я дізналася, що чекаю на другу дитину. Я збиралася розповісти про це чоловікові, але він випередив мене. – Я хочу розлучення. Зрозумів, що сімейне життя – це не моє, – заявив він. Розлучення, двоє дітей, і я повернулася до своїх батьків. Чоловік сплачує невеликі аліменти. Батьки прийняли мене, але часто дорікають: – Ти сама собі життя зіпсувала. Адже ми попереджали. Може, дасте якусь пораду, що далі робити, як жити?