Я продала сімейний будинок і купила квартиру, не повідомивши своїх дітей. Я вважала, що вони взагалі не заслуговують на те, щоб знати про це. Коли вони таки дізналися, їхня реакція була бурхливою та повною обурення. Саме тоді я задумалася про їхні права, з огляду на те, що майно дісталося мені у спадок, а вони давно вже жили своїм окремим життям. Раніше я пропонувала спільну роботу на городі, що сприяє розвитку почуття єднання та самодостатності, але мої діти різко відкинули цю ідею як застарілу,
nе виявивши жодного інтересу до фізичної праці. Пригнічена відсутністю підтримки, я займалася городом сама, сподіваючись надихнути їх плодами своєї праці. Незважаючи на мої зусилля, вони залишалися байдужими, навіть висміюючи мої сільськогосподарські починання. Моя завзятість призвела до несподіваного повороту в особистому житті, коли я зустріла Семена – нового сусіда, з яким ми швидко зблизилися. Наші стосунки переросли у рішення продати сільське майно та розпочати нове життя у місті.
Дізнавшись про ці події від родичів, діти почали звинувачувати мене та різко засуджувати. Незважаючи на мої спроби залучити їх до свого життя, їхнє постійне ігнорування моїх прохань переконало мене у правильності мого рішення.