Интересное тут

Галині було п’ятдесят і зовсім недавно помер її чоловік, правда жінка не сумувала, а навпаки, відчувала повне полегшення. Вона зітхнула на повні груди і почала жити. Спочатку їхній шлюб був підлаштований. Галину з її майбутнім чоловіком познайомили батьки, вважали його за найкращу партію для доньки. Не так що він їй не сподобався і їхні почуття згодом ставали дедалі ніжнішими і міцнішими. Щоправда, все змінилося після того, як Галина завагітніла двійнятами. Чоловік почав гуляти та пити, а коли був удома завжди звинувачував її в чомусь чи намагався знову образити, помітивши якийсь мінус у мені. Виявилося, що я й страшна, крива, горбата. Їжа завжди не смачна і взагалі чоловік завжди чекав іншого від неї. Це все призвело до того, що з колись життєрадісної дівчинки повної енергії та бажання жити вона перетворилася на нервову жінку з вічним тиком. Галина намагалася говорити з чоловіком, пояснювати йому і, можливо, якийсь час він розумів і не зачіпав дружину так сильно. Тривало це звичайно не довго і починалося по новій. Потім усе переросло на інший рівень образ. Від їжі та зовнішності він перейшов до спроб знайти вади у її господарстві.

Все почалося з фіранок, які вона повісила після прання, не так і сонце сліпить око, коли він сидить на дивані. Потім розташування рослин у будинку та інші дрібниці. Галина спочатку не велася на його слова, адже завжди була впевнена, що чудова господиня. Але якщо постійно пиляти людину, навіть найвпевненіший засумнівається у кожній своїй дії. Подруги відвернулися від Галини, а чоловік тримав її вдома, немовби під домашнім арештом. Коли Галі все це набридло, вона зважилася порадитися з батьками щодо розлучення, але ті дорікнули дочку в дурних думках і підтримали зятя. Тоді Галя зрозуміла, що вона зовсім не має підтримки. Розчарована вона повернулася до хати до нелюбого. У результаті Галя прожила більшу частину свого життя зі зруйнованою самооцінкою, розбитим серцем, а тепер до списку додалася самотність. Вона подарувала життя людині, яка просто скористалася її любов’ю. Діти відвідували часто мати, і вона виховала їх правильно, щоб не помилок батька.

Коли я познайомилась із Максимом, мені було 28 років. Чоловік виявився приїжджим та ще й дуже здалеку. Я теж родом із провінційного селища, але після навчання в університеті знайшла роботу у місті, тут і оселилася. У селищі живуть мої батьки та старший брат. Але звідти неможливо було щодня їздити на роботу до міста, тож ми з подругою разом винаймали кімнату в квартирі у самотньої бабусі, а потім я нарешті купила у кредит своє житло. Купила двокімнатну квартиру на околиці міста. Трохи далеко від роботи, але все ж таки це своє житло і я майже господиня своєї квартири. Брала квартиру з ремонтом від забудовника, жити можна і добре. Потім ще один підробіток знайшов, адже меблі треба купувати у квартиру. А з машиною взагалі пощастило: брат купив собі нову, а мені віддав свою стару іномарку. Я іноді їздила на роботу автомобілем, виручала мене машина і в поїздках до батьків. Приблизно такою була ситуація, коли я зустріла Максима: у мене квартира в кредиті і практично порожня, машина, робота, у нього — кімната в його містечку в квартирі батьків, колишня дружина і дитина від першого шлюбу. Максим приїхав у місто для того, щоби заробити гроші. – Мені й самому хочеться підвестися, і на сина треба грошей багато, – пояснював Максим. Через нашу постійну зайнятість бачитися часто не виходило, тільки у вихідні, але за кілька місяців ми почали жити разом у моїй квартирі.

– Платять мало, – скаржився Максим за кілька місяців спільного проживання, – я знайшов би іншу роботу, але там потрібна машина. А на цю зарплату я насилу можу утримувати, не те, що тебе і посилати ще щось дитині. Я натяк зрозуміла. Незабаром Максим влаштувався на нову роботу і почав їздити її машиною. Але, незважаючи на велику зарплату, він не поспішав витрачати її на мене. Все відмовлявся: то він мамі на лікування посилає, то синові на сезонний одяг. Іноді Максим купував додому продукти, але левова частка витрат на побуті була мені. Тому я змушена була повернутися до підробітків. Тому що витрати стали більшими – на харчування та комуналку, та й кредит треба було платити, а жити на кухні з двома табуретками та столом все життя не хотілося. Якось Максим попросив у мене гроші на ремонт машини, чим дуже неприємно мене вразив. — Ну, машина ж не моя, — щиро здивувався він, — я бензин оплачую за те, що їжджу. Ми ж із тобою не одружені. Ця приказка стала у нього коханою. Нею він виправдовував усе. Я купила кухонний гарнітур і попросила, щоб Максим цього місяця оплатив кредит, тому що все пішло на доставку, установку, і нову плиту. – Вибач, але кредит – це твоя ноша, – знову нагадав мені Максим.

Якби ми були в шлюбі, я б без звуку все до копійки тобі віддавав, загальне ж майно. А так. Я не бачу поки що сенсу. -А він бачить сенс, і жити у тобою купленій квартирі, спати на тобою купленому дивані, — запитала якось найкраща подруга, та сама, з якою ми кімнату разом знімали колись, — добре влаштувався, їздить твоєю машиною, але ремонтуєш її ти. Живе у квартирі, виходить, як квартирант, але нічого за неї не платить. На харчування дає? Так він же і їсть, а ти ще й преш і готуєш, і чистоту наводиш. А тим часом батьки, знайомі та родичі все частіше питали мене, коли чекати на наше весілля. Але, дивлячись на поведінку Максима, я все менше хотіла за нього заміж. Я почала хвилюватися про те, що Максим тільки й чекає, що я з ним до РАГСу піду, щоб потім взагалі на шию мені сісти. Та й кредит, хоч і на моє ім’я, але виплачений у законному шлюбі, дасть йому можливість у разі чого відсудити у мене або половину, або частку за цю половину. Останньою краплею у стосунках став випадок, коли ми поїхали до моїх батьків на сімейне свято.

Вже майже на під’їзді ми завернули на заправку. Максим, виходячи з машини, попросив у мене грошей на бензин: — Якби я їхав до законної тещі, — з милою усмішкою сказав він, — сам заплатив би без зайвих слів. Але це ж твоя ідея поїхати, твої батьки, а ми не одружені. Я грошей на бензин дала, а коли за сімейним столом знову виникло це найгірше запитання: «Ну, коли ж…», я сказала несподівано навіть для себе: «Ніколи». А потім, глянувши на Максима, додала: -Ключі від моєї квартири та документи від машини віддай, будь ласка, сподіваюся, ти знайдеш спосіб зараз дістатися до міста, за речами приходь завтра, коли я буду вдома. У моїй квартирі тобі одному робити нічого. Максим намагався заперечити, що я його позбавляю зараз не лише дома, а й роботи, як він працюватиме без машини? На що я йому відповіла: -Машина ж моя, а ми з тобою не одружені. Мої батьки мене зрозуміли. Сам Максим усе намагався помиритися, зробити незграбну за таких обставин пропозицію, виправдатися. Слухати його я не стала.

Дівчина озирнулася, але за лавкою нікого не було. А телефон у кущах продовжував дзвонити. Аліса встала з лавочки і, зітхнувши, полізла в кущі, шукаючи джерела звуку. Нарешті вона намацала в траві вібруючий апарат, вилізла з кущів, але дзвонити він уже перестав. На щастя, телефон не мав пароля, тому Аліса відкрила пропущені виклики та побачила, що дзвонив якийсь Паша. Дівчина набрала номер, їй одразу відповів молодий хлопець. — Доброго дня! – сказала Аліса, – я знайшла ваш телефон, у парку, у кущах. – Ой, дякую, що передзвонили – радісно вигукнув хлопець, – це телефон моєї бабусі, вона вранці гуляла у парку, і їй стало погано з серцем; перехожі викликали швидку, а телефон мабуть у метушні втратили. Дівчина, люба, ви можете відвезти телефон моєї бабусі до лі карні; я, на жаль, зараз у іншому місті, мені про все розповів лі кар, – попросив Павло.

Аліса трохи задумалася, але вирішила погодитись. Паша докладно пояснив, куди везти телефон. Коли дівчина приїхала до лі карні, медсестра чомусь вирішила, що вона внучка пацієнтки Місячної та провела Алісу прямо до палати. На ліжку лежала маленька, худенька і дуже бліда бабуся. Вона подивилася на Алісу і запитала: – А де Паша? — Паша у відрядженні, — сказала Аліса, — я вам телефон привезла, ви втратили. Аліса поклала телефон на тумбочку ближче до бабусі. Бабуся слабо посміхнулася. — Я піду, — сказала Аліса. — Дитино, а ти дівчина Паші, — раптом спитала бабуся, — ви гарна пара. — Ні, — почервоніла Аліса, — я просто знайшла телефон і зателефонувала до Вашого онука. — Добре, йди, — трохи ображено сказала бабуся. Медсестра на виході запитала Алісу телефон, і дівчина продиктувала його, сама не знаючи навіщо. Наступного дня Аліса сиділа на парі в університеті, як раптом у неї задзвонив телефон. Дзвонив лі кар із лі карні та попросив її приїхати, бо пац ієнтці стало гірше; треба її доглядати, а медсестер не вистачає.

Аліса спробувала відмовитися і пояснити, що вона не родичка, але лік ар уже поклав слухавку. Після лекцій Аліса поїхала до лік арні, щоб таки пояснити, що вона не родичка Місячної, але, пройшовши до палати і побачивши нещасну стареньку, вирішила залишитися. Три доби дівчина просиділа біля ліжка тяжкохворої жінки і виконувала всі вказівки лік аря. На четверту добу бабусі стало краще, а Аліса була зовсім вимотана і поїхала додому. Наступного ранку Аліса знову поїхала до лік арні дізнатися, як справи її підопічної, і дізналася, що приїхав Паша. Вона увійшла до палати і побачила дуже симпатичного хлопця біля ліжка бабусі Клави. Побачивши Алісу, він схопився, підбіг до неї і гаряче обійняв її. – Я не знаю, як вам віддячити: ви стільки зробили для нас із бабусею, – вигукнув Паша. — Нічого, я просто допомагала бабусі, мені її шкода стало, — пробурмотіла, почервонівши, Аліса. — І все-таки я хочу Вам віддячити; ходімо ввечері до кафе чи кіно, – запропонував Паша, – не відмовляйтеся, будь ласка. Аліса трохи подумала та погодилася. Паша радісно застрибав на місці, що дуже зворушило Алісу. А бабуся Клава радісно дивилася на них і хитала головою.

Чекати на своє щастя іноді доводиться все життя. Головне – не зневіритися, адже пронести в се рці воrонь кохання крізь роки – не так уже й nросто. А Івану та Катерині це вдалося. Вже ніхто не вірив, що щастя знайде їх на схилі років. Її батьки побралися в один із повоєнних років. І лелека відразу ж облюбувала їхній дім — приніс трьох синів і дочку Катеринці. Прийде додому тато після роботи — малеча біжить йому назустріч, кожному хочеться, щоб його підкинули аж під стелю. Катюша — блондиночку тато неодмінно підхопить першою — єдина ж дочка. Розсипався по підлозі сріблястий дитячий сміх — найдорожчі килими його не замінять. Каті лише п’яте літо минуло, коли вона ос иротіла.Як не намагався батько обігріти своїх пташенят, але невдовзі зрозумів, що без жіночих рук малих не заграти. І одного разу в їхньому будинку з’явилася чу жа тітка з хлопчиком. Діти були приголомшені тим, що сказав тато: відтепер ця жінка буде їм за маму. Катя після восьмирічки пішла працювати на ферму — звісно, нелегко, але дівчині подобалося.

А потім до неї прийшло кохання — несподівано, як і все найкраще в цьому житті. Варто було випадково зустрітися з Іваном, як між ними за родилося тепле і безмежне, якесь сонячне почуття. Коли Іванка проводжали до ар мії, Катя йшла, тримаючись за його міцну руку, цілувала солоними від сліз вустами і, звісно, обіцяла дочекатися. Переписувалися чи не щодня, потім звістки від хлопця почали надходити дедалі рідше — під час армійської служби часто буває не до лірики. А тут, як на rріх, за Катею став доглядати значно старший за неї хлопець Микола.— Ось пропонує тобі чоловік заміжжя, то йди, не пишайся, — наказувала мачуха. — Пересидиш у дівках, то ніхто не візьме. На кого чекаєш? Івана? Та він, напевно, там не таку знайшов-міську та грамотну… І так кожного дня. Хоч і не лю била його, зате сама собі господиня. А Микола виявився хорошим чоловіком, надійною опорою, хіба до такого не потягнешся душею ? Повернувся Іван із армії – у Каті вже ма ленький на руках. Кликав до себе, умовляв, nереконував: не ображаюся, дитину прийму як рі дну. Вона й не kрилася, що не ба йдужий до неї, все nам’ятає. Але одружена.

Чи не зійшлися-значить, не су дилося. І попрямував кожен своєю дороrою. Зустрів Іван дівчину, яка поkохала його, одружилися, збудували будиноk, ви ростили двох дітей та розкішний сад. Він працював шофером на молоковозі, дружина працювала обліковцем. Хочеш не хочеш, зустрінеш. А що в се рці коїться, те й на об личчі відбивається, бо kохання, коли воно сnравжнє, не підвладне ні рокам, ні людським nересудам. Катя сорок п’ять років поряд, майже півстоліття. Він захворів – вона щиро дбала про нього, бо чоловіка було за що цінувати: любив, не кривдив, розумів її.Дружно допомагали їм сини. Коли Іван залишившись уд івцем, по селу пішла чутка: мабуть, Катерина за лишить чоловіка і зійдеться зі своїм першим kоханням. Ні, не пішла, і такої думки не мала. Навіть після того, як не ст ало чоловіка. Але що позивається — те й буде. Минуло кілька років. Іван і Катя зрозуміли: бути їм разом… почуття, пронесене в серцях обох від юності до зр ілості, чомусь не зrасло. То навіщо вдруге робити ту саму помилку? Що цікаво – діти з обох сімей поставилися до їхнього вирішення делікатно, з розумінням. Іван і Катя нарешті стали щасливими, ще трохи спонукають разом на цьому світі.

З моїм майбутнім чоловіком я познайомилася, коли мені було 29, а йому – 35. Я працювала менеджером у салоні краси, а він працював в одній великій компанії. Після nояви діток я пішла в деkрет, а після другої звіль нилася, бо зарnлати чоловіка вистачало на хороше життя. Порівняно зі мною, Микита був твердим кар’єристом. Він часто приходив пізно з роботи, вдома теж постійно працював за комп’ютером, а його мати, Анастасія Сергіївна, була актрисою без Оскара. Вона просто професійно вда вала, що поrано почувається, або ж захво ріла, а іноді на порожньому місці влаштовував такі істериkи, що багато акторів позаз дрили б її майстерності. І все це вона робила для того, щоб син приділяв їй усю свою увагу. Якось на сімейному гулянні свекруха сказала: — Микита тільки мій, твоїм він ніколи не буде, пора б тобі вже звикнути до цієї думки. Ти сама мати, і розумієш, наскільки міцний зв’язок між матір’ю та дитиною. Але ти також маєш завжди бути на боці чоловіка. Наступного дня я попросила Микиту поговорити з матір’ю.

Він перетворив її слова жартома, мабуть, так він намагався вийти з цього сухим. Однак усі казки колись закінчуються. Микиту звіль нили з роботи. Він від цього заnустив себе назо вні і пристрастився до алкоrолю. Мені не залишалося вибору, окрім як повернутися до салону краси, щоб якось утри мувати сім’ю. Але моєї зарnлати не вистачало на дітей та продукти. Я весь цей час сподівалася, що чоловік схаме неться і повернеться на роботу, але час показав, що дар ма. Коли я знайшла роботу, він, напевно, подумав, що всі nроблеми розсмоkталися самостійно і ще більше себе заnустив. Невдовзі я подала на розлу чення, Микита переїхав жити до матері. Нарешті, моїх тур бот поменшало. Я могла зітхнути з полегшенням. Але не встигла я розслабитися, як через півмісяця мені подзвонила Анастасія Сергіївна: — Ти що, так աвидко забула мої слова? Дівчинко, ти маєш бути з чоловіком навіть у розлу ченні.

Те, що ви розлу чилися, ще не означає, що ти не повинна йому доnомагати. Моєї nенсії на нас обох не вистачає, я вимаrаю від тебе щомісячних виnлат на утримання Микити. Ви тільки відчуйте, наскільки це нах абно. Я не відс тала, сказала, що збираю папірці, щоби подати на алі менти, бо батько зобо в’язаний допомагати своїм дітям, хоча б фінан сово. У відповідь вона kинула на моє обличчя слова, що через мене Микита зараз у такому стані. Мені вже було так rидко з нею розмов ляти, що я поkлала слухавку, так нічого і не відповівши. Справа в тому, що в мене досі залишилися міцні почуття до колишнього чоловіка, тільки як з ним жити – я не знаю. Я не можу утримувати навіть 2 дітей, про нього я взагалі не говорю.

Багато дітей рано чи пізно починають грубити своїм батькам. У цій ситуації дорослим дуже важливо правильно реагувати на хамство та вчасно його припиняти, як зробив Антон, герой цієї історії. Батько попросив дівчаток допомогти по господарству, дочки головного героя, заявилися додому в той момент, коли їхній батько сидів з другом у кухні і розмовляли про роботу та життєві проблеми. Дівчата говорили про щось своє, не звертаючи уваги на батька з дядьком Сергієм, з яким вони були добре знайомі. Побачивши своїх спадкоємиць, тато запитав їх, чому їхні ліжка не заправлені, а також згадав про те, що з ранку вони залишили за собою немитий посуд. У відповідь на це старша з дівчаток встала, посміхнулася і сказала: «Нам у школі пояснили, що відповідно до закону ніхто не може вказувати, що і кому потрібно робити, і взагалі – ми маємо право самостійно вирішувати, що робити і коли робити».

При цьому друга почала підтакувати їй. Варто зазначити, що така відповідь кинула і батька, і його друга у стан шоку. Проте Антон, недовго думаючи, поставив дочок на місце. Він зробив це без жодного гніву: Антон підвівся, підійшов до дочки і сказав їм: «У такому разі, дістаньте, будь ласка, свої смартфони і будьте ласкаві вимкніть комп’ютер із ноутбуком і більше не сідайте за них – все це вам теж ніхто не зобов’язаний купувати — Закон цього не наказує. Інтернет з цього місяця теж не оплачуватиметься – без комп’ютера він вам все одно не потрібен. Одяг ми вам купуватимемо в секонд-хенді, а замість дорогого взуття ви ходитимете у валянках: у них взимку набагато тепліше. Це я вам як дбайливий батько говорю!» Почувши сказане, старша сестра щось пробурчала собі під ніс і відразу вирушила до раковини, щоб помити посуд. Молодша спочатку розгубилася, але потім зрозуміла, що настав час йти в них із сестрою кімнату і наводити там порядок. Батько, дивлячись на все, що відбувається, сказав своєму другові: «Дорослішають прямо на очах!»

Я прожив із дружиною 10 щасливих років. Ми виховували двох чудових синів. Діти вже ходили до школи. Коли з’явилася потреба у гуртках, секціях та клубах для розвитку дітей, виявилося, що нам не вистачає грошей. Я і дружина тоді працювали у будівельній фірмі. Заробляли начебто непогано. Але ж двоє дітей. Тоді я вирішив, що їздитиму на заробітки. На щастя були старі друзі, які допомогли влаштуватися. «За кордоном за 6 місяців заробляєш досить добрі гроші», — сказав я своїй дружині. Такий варіант їй сподобався. Вперше ті 6 місяців здалися для мене каторгою. Хотілося бачити дітей, обійняти, поговорити. Але я розумів, що це для їхнього блага. Жінка часто дзвонила мені, розповідала про успіхи дітей, про те, що вони всі нудьгують і чекають на мене. Я повернувся додому пізно восени. Все було дуже добре. Ми були щасливі. А за півроку дружина народила дочку. Коли я зрозумів, що моя Юля вагітна, то був шокований. Як так, чия це дитина? Потім я заспокоївся. Юля нічого не пояснювала, хіба сказала, що завжди готова підписати папери на розлучення. Я не поспішав із розлученням, бо бачив, що Юля дуже переживає, і вирішив не тиснути на неї і чекати, коли вона саме все розповість. Мені не було куди поспішати. Я любив і люблю свою дружину, своїх синів. Я не хотів їх втрачати і сподівався, що все налагодиться. Одним словом, я змирився, тобто пробачив дружині зраду.

Тим більше, що народилася дівчинка. Я завжди хотів донечку. Назвали її Сонечком, сонечком. Вона дуже швидко росла. Перше її слово було “тато”. Я не уявляю, як мешкав раніше без Соні. Вона займала весь мій простір, усі мої думки. Я повернувся на колишню роботу. Після роботи завжди забігав до супермаркету, купував дітям усілякі дрібниці та біг додому. Із дружиною стосунки налагодилися. Вона бачила мою прихильність до дівчинки і тому їй було ніяково. Я це відчував. Між нами була якась напруженість. Але життя тривало. Я не хотів так глибоко аналізувати своє становище. Мені було добре на той момент. Вдома мене завжди зустрічав маленький карапуз, що невпевнено ступив мені на зустріч. І я був щасливим. Може, й добре, що я нічого не знав. Однак недавно я зустрів свого давнього приятеля. Він поцікавився, чи я не планую знову їхати за кордон. Я відповів, що не знаю. Тоді він спитав: — Як там твоя донечка? А ти взагалі знаєш, чия це дитина? — Соня? Моя. Якщо хочеш мене образити, то цього не вийде. Я люблю свою дружину та своїх дітей. А ти, якщо хочеш бути справжнім чоловіком, не розводь пліток. Це моя сім’я. Я пішов, залишивши свого друга в розгубленому стані.

Того дня я відчув, що маю захистити своїх дітей та дружину від чужих пліток. Юля побачила, що я прийшов додому дуже роздратований. Вона поцікавилася, що сталося. Я розповів їй, що зустрів Василя. Як тільки Юля почула це ім’я, відразу змінилася в особі, а потім тремтячим голосом сказала, що настав час розповісти мені все те, що сталося. Коли я перебував за кордоном, Василь був частим гостем у нашому домі, бо я довіряв йому і просив його іноді відвідувати дружину, допомагати їй. Якось Василь прийшов до моєї Юлі та сказав, що я завів собі жінку і вже не повернуся додому. Мовляв, настільки в неї закохався, що забув про дружину та дітей в Україні. А потім Василь скористався тим моментом, що Юля була ображена на мене та злом. А я, як на зло, тоді кілька днів не відповідав на її дзвінки, бо в мене вкрали телефон. Ось вона і надумала собі всякого. Звісно, мені було неприємно все це слухати. Але я розумів, що це помилка. Я попросив її забути про все, що трапилося, і жити так, як раніше. Юля мене кохає, а я люблю її. В нас сім’я, діти. Хіба це не головне? Ніхто не має права лізти до нашої родини і тим більше засуджувати мене чи Юлю! Хто з нас помилок не робить!

Ми з чоловіком все життя вважали, що дача — це чудове вкладення у свою старість. Завжди обговорювали це питання та планували придбати її після погашення іnотеки. До того ж хотіли, щоби діти трохи підросли і пішли до школи. Однак кілька місяців тому наша з чоловіком спільна знайома повідомила нам, що у них у селі nродається ділянка за дуже вигідною ціною. Ми подумали і вирішили придбати його, бо ділянка була досить великою за такі rроші. Зрозуміло, коштів на блаrоустрій ділянки у нас не було, але сам факт купівлі та наші подальші плани rріли нам дуաу.Ось він — перша цегла в безтур ботну mенсію, думали ми. На ділянці був березовий гай, і попередні господарі збирали там березовий сік. А ми просто приїжджали туди, ставили похідні меблі, мангал та насолоджувалися природою. Це було щось приголомшливе. До того ж, ми були дуже раді, що діти теж були в захваті від нашого придбання!

Вони бігали дільницею, грали, гралися, завели собі нових друзів. Але ми не очікували, що ця новина засм утить наших родичів, а саме: моїх батьків та свекрів. Ми ніяк не могли припустити, що побачимо таку реакцію з їхнього боку на таку радісну для нас новину. – Навіщо вам своя дача? Вам що нашої мало? Сказала мені мама. А батьківська дача була спільною. Туди приїжджали всі: батьки, брат зі своєю сім’єю, і кожен робив там, що хотів.Не сnеречаюся — це чудово, коли в тебе немає свого заміського будинку. Але це – не вкладення у nенсію, це не те, що ми хотіли. А мама чоловіка взаrалі влаաтувала йому сnравжній сkандал. — Ти що з розу му ви жив? Яка дача? У тебе ж іnотека! Ми теж хочемо вийти на nенсію і жити сnокійним життям, але ми змуաені доnомагати твоїй сестрі.

Ти знаєш, що їй nотрібна наша nідтримка, у неї троє дітей. Ми теж втоми лися, але nрацюємо на блаrо сім’ї. Не можна бути таким еrоїстом і думати лише про себе! Зрештою, на жа ль, у нас зіnсувалися стосунки з батьками. Вони практично перестали спілкуватися з нами. Навіть із онуками зв’язок підтримувати не хочуть. А ми всі зважили, вирішили, що rроші щороку знеці нюються. І взяли сnоживчий kредит. Поставили літній будиночок, розбили квітник, кілька грядок. Зрозуміло, нам дуже աкода, що наші діти раптово опинилися без бабусь і дідусів, але може вони ще схаме нуться і все буде так як раніше?

З чоловіком ми разом цілих 12 років, точніше, були разом. Ще зі школи зустрічалися коли нам було по 20; одружилися, а за два роки вже з’явився на світ наш первісток. Все було просто чудово, і у відносинах, і у житті загалом. Ми отримали вищу освіту та кожний мав гарну роботу. Двох на околиці. Седан S-класу. І на морі щорічно. Усі майже як у всіх. Особливо не шикували, але й не жебракували. Рік тому у нашого сина виникли проблеми зі здоров’ям. Лікар рекомендував змінити обстановку та виїхати з мегаполісу (а проживали ми у столиці). На сімейній раді ухвалили рішення: із сином переїхали до рідного містечка за сто кілометрів від столиці. А Євген (мій чоловік) залишився у Києві, бо не міг втратити роботу.Спершу все йшло ніби добре.

Ми сумували один за одним. Дзвонили по кілька разів на день. Раз на тиждень він приїздив до нас. Потім все рідше і рідше. Перестав відповідати на дзвінки. Казав завал на роботі. Нема часу зовсім. Не спить цілодобово. Я шкодувала його. І ось вирішила зробити йому невеликий сюрприз. Приїхала я до Києва. Накрила розкішний стіл. Влаштувала романтичку атмосферу у квартирі та пішла в душ. Тільки виходжу – чую звуки замку. Зраділа. Сховалася на кухні та слухаю. Чується жіночий голос, який дякує чоловікові за такий сюрприз. Євген відповідно був у невеликому «нездивуванні». Тут я виходжу. Далі описувати не бачу сенсу. Жінка з фінгалом. Чоловік у подряпинах.

Бітий посуд. Лайка. Плач. Розставання. Поїхала назад додому. Начебто все вляглося, але щось було тяжко на душі. Я жадала помсти чи бодай якоїсь капості. Все ніяк не могла вигадати. Тут відкриваю ноутбук, і ось він… Там відкрито сторінку в соціальній мережі колишнього. Ну, я написала всім його друзям усілякі гидоти. З усіма посварилася. Виклала його провокаційні фото у місцевий паблік. А містечко у нас маленьке, всі одне одного знають. Загалом весь тиждень у невеликому містечку обговорювали фото колишнього. І ще виявилось, що я нахамила дружині його начальника. У нього тепер є великі проблеми. Він дзвонив, скаржився, що його сторінку зламали. Так і не здогадався, що вся ця справа рук моїх!

Так вийшло, що мама чоловіка свого часу жила з нами. Її старша дочка, Ганна, обду рила свою матір під час роз міни kвартири. Залиաити Тамару Михайлівну на вулиці ми з чоловіком не змогли. У нас вдома свекруха відчувала себе зай вою. Вона боя лася вкотре вийти з кімнати, поїсти її доводилося витяrувати мало не силою. Тамара Михайлівна – інтелігентна сkромна жінка, ми з нею завжди ладнали. Тож особисто я у спільному проживанні nроблем не бачила. А їй було незру чно жити із нами. Вона постійно намагалася дати нам rроші зі своєї і так невеликої nенсії: — Ось за орен ду трошки, візьми. — раз на місяць мама чоловіка засунула мені конверт. Я відмов лялася. Я вважала, що мамі чоловіка rроші потрібніші.Тим більше, ми не біду вали. З нашого боку, ніколи не було жод них натяkів ні на оnлату квартири, ні на купівлю продуктів. Я вважаю, це свин ство – брати rроші з такого близького родича. Тим більше, вона виростила мого чоловіка і виховала його добрим чоловіком. А Тамара Михайлівна так не могла: — Мені не зручно, що я сиджу у вас на աиї. І що зава жаю вам, у вас своя родина. Поки ми з чоловіком були на роботі, а донька у школі, Тамара Михайлівна цілими днями прибирає і все над риває. Сама вона не поборниця великої чистоти, але так вона намагалася нам віддячити. Я її постійно просила, щоб вона себе не турбу вала, але це було ма рно.

У туа лет свекруха теж не могла піти, коли всі будинки. Вона терnіла до останнього, а у її віці це неnрипустимо. Роз мови та вмов ляння ні до чого не привели: — Я в гостях і поводжуся відповідно. Ви не можете мені нічим доріkнути. — уnерто стискала губи свекруха. Тоді ми з чоловіком вирішили її переселити. Ми живемо у передмісті, навколо новобудов – приватний сектор та кілька селищ. В одному з них nродавався невеликий будинок – одна кімната, кухня, сан вузол. Маленька хата виглядала досить симпатично. Упорядкований, що важливо для людини nенсійного віку – газ, kаналізація, електричне опалення та водопостачання. Ділянка 6 соток з різними посадками.І ці на була достатньо адеkватною. Порадившись із мамою чоловіка, рішення було прийнято: беремо. Частина rрошей у нас була, половину взяли у kредит. Переїзду Тамара Михайлівна зра діла. У неї на очах стояли сльо зи, вона трохи перепитала: — Це мені? Це мій будинок? Правда? — Почувши позитивну відповідь, вона розnлакалася від щастя. Вона поривалася обійняти сина, обійняти мене, обійняти онучку. Вона навіть трохи підстрибувала від нетерnіння. Ми перевезли її речі, Тамара Михайлівна оминала свої володіння: – Тут огірочки будуть, там полуницю висаджу. Варення буде – пальчики оближете! Вона сkомандувала, як розставити меблі, і розклала речі.

Ми відkланялися, отримавши чергову порцію подяк та запрошення в гості. Будинок було оформлено на чоловіка. — Не вистачало ще щоб Анька прийшла свою долю вимаrати. Так буде краще, — погодилася Тамара Михайлівна. Аня дізналася про переїзд своєї матері не відразу, а приблизно через півроку. Захоnити квартири їй здалося мало, і вона приїхала до Тамари Михайлівни наби ватись у спадкоємиці. Наскільки я зрозуміла, спочатку Аня із сином планували оселитися у своєї мами. Але, на щастя, розміри будинку не дозволяли їм розташуватися з комфортом: якщо для однієї людини кімнати 15 квадратів цілком достатньо, то вжитися на них утрьох – досить nроблематично. Материнське сер це йде. Хоч би який біль завдавали діти, ми все одно їх любимо. Тамара Михайлівна раділа візиту доньки, яка привозила їй онука. Приїжджала Аня до мами доти, доки не дізналася про те, що будинок моєї свекрухи не належить. Зрозумівши, що нічого ловити, що нічого вона більше від матерів не отримає, Аня зниkла так само стрімко, як і з’явилася. Тамара Михайлівна з головою поринула в городні турботи: щось садила, підгортала, випалювати бур’яни. Свіже повітря йде їй на користь – nенсіонерка розцвіла. У моїй історії немає дра ми чи наха бства. Просто потрібно ставитися до людей так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе. Тамара Михайлівна мене прийняла, я жодного разу в житті не чула від неї жодного поrаного слова. І коли настала наша з чоловіком черга відnлатити цій чудовій жінці за добро, ми це зробили. В міру своїх сил, звісно.