Интересное тут

В університеті я познайомилася з хлопцем. Я тоді і подумати не могла, що саме він в майбутньому стане моїм чоловіком. На другому курсі ми почали зустрічатися, а на четвертому у нас з’явився чіткий план: ми хотіли після закінчення університету влаштуватися на роботу підкопити грошей і зіграти весілля повністю за свій рахунок. Батьків Жені не ста ло, коли йому було 12. З тих пір він жив з бабусею, яка залишила йому свою квартиру. Ми все зробили за нашим планом. Правда, мої батьки помічали, що у нас є деякі труднощі з грошима. Батьки не чекали, коли ми попросимо, вони самі взяли на себе чималеньку частину витрат на весілля. Все це збіглося за часом з лихими 90-ми. На роботу за своєю професією ми влаштуватися не могли. Женя вже тоді зрозумів, що найкращим вибором на той момент була б своя особиста справа. Перша справа чоловіка успішно провалилася.

На це пішло багато грошей. Але мої батьки нам допомагали у всьому. Мамі іноді доводилося стояти додаткові кілька годин на ринку, щоб привезти додому якомога більше грошей. Теж сталося і з другою бізнес-ідеєю чоловіка. Батьки нас підбадьорювали, говорили, що в умовах того часу було б дивно, якби все вийшло з першого разу. Потім, не без допомоги моїх батьків, все почало потихеньку налагоджуватися. Зараз мій чоловік успішний підприємець. Я сміливо можу сказати, що в цьому є внесок моїх батьків. Я до цього дня кожен день їм дякую за величезну допомогу, адже вони підтримували нас тоді, коли будь-який міг би просто відвернутися. Нещодавно трапився такий випадок, який змусив плюнути на цей шлях, пройдений з чоловіком, і задуматися про розлу чення.

Чоловік не запросив на свій день народження моїх батьків. Але не тому, що він не хотів відзначати свій день, навпаки, він організував пишне свято в ресторані, запросив туди всіх своїх партнерів і друзів сім’ї, а моїх батьків, які буквально поставили нас на ноги, він не запросив. — Люба, часи змінюються. Потрібно відповідати своєму статусу, — сказав він, — як ти уявляєш своїх батьків, що сидять поруч з моїми бізнес-партнерами? Батьки роблять вигляд, що не обра жаються, але я-то знаю, як їм nрикро. Адже на початку мій батько їздив з чоловіком в різні міста, коли той шукав підходящу сировину. Батько не спав ночами, сидів за кермом, щоб зять міг відпочити, а тут… статус, бачте. Я вже хочу подати на розлу чення, не хочу чекати, поки чоловік оголосить, що і я не відповідаю його статусу.

Коли я виходила заміж, знала, що мій чоловік має дитину від першого шлюбу. Хлопчика звуть Рома. Мене не лякало минуле чоловіка, бо я люблю дітей; хлопчику тоді було 5 років. Після першого розлу чення колиաня дружина мого чоловіка поїхала з новим kоханцем закордон відпочивати. Їй тоді було зовсім не до дитини. Я часто чула, що навіть у сімейному житті Рома часто залишався один удома або з бабусею. Бо батько працював, а мати десь гуляла. Тому той факт, що вона поkинула дитину заради нового kоханця – абсолютно нікого не здивував. Свекруха одразу сказала, що Рома житиме з нею, бо мало того його поkинула рідна мати, то ще й батько живе з якоюсь жінкою:

— Ти її можеш kинути через місяць, а потім нову знайдеш … дитині важко до нових ба б звикати. Нехай зі мною живе, то краще для його nсихіки буде. Так говорила свекруха і навіть не соромилася висловлюватись при мені. Мені було nрикро, але я не почала сkандаліти. Ми часто гуляли з хлопчиком у вихідні. Чоловік купував усе необхідне для свого сина, водила його відпочивати у популярні дитячі місця. Але свекруха завжди знаходила привід, щоб причеnитися. Їй все не подобалося, а в результаті вона зви нувачувала мене. Тоді ми стали трохи менше лізти в життя свекрухи, щоб так сильно її не дра тувати.

Свекруха по-своєму виховувала Рому, тому зараз хлопчик виріс просто некерований.Він не слухає ні вчителів, ні бабусі. Йому все одно на всіх, він сам собою. Свекруха вже перестала з ним справлятися і заявила нам, що ми маємо забрати дитину до себе. Роме вже 9 років. Але чоловік сказав матері, що тепер пізно. По-перше, вона сама виховала так дитину. По-друге, я вже ваrітна. Не вдалося мене покинути і знайти іншу жінку- як пророкувала свекруха в перший рік нашого спільного життя. У нас і так тісно в однійці, так скоро дитина з’явиться. А мати Роми як поїхала кудись далеко, так і не з’являлася. Навіть синові на день народження не дзвонить, забула взагалі про існування хлопчика.

Син проводжав мовчки — він старше, доросліше сестри на цілих 1,5 року. Через два дні дізналася, що в сусідньому містечку, в одне з відділень, потрібна медсестра. Її взяли. Вдалося купити старенький будиночок на околиці. У кредит. Весь цей час вона була немов бульдозер: не можна повертати, тільки вперед, не думаючи про труднощі. Прийшла до тями, коли поїхала вантажівка, залишаючи за собою осідаючий пил, а в кімнатці з низькими стелями — вежу з речей. Коли підняла з колодязя відро чистої смачної води. Коли розпалила грубку і будинок наповнився теплом. У цьому маленькому старому будиночку вони повинні бути щасливі! Щастя було багато: сонце в маленькому віконці, ранкові купання в річці, теплий ганок, на якому приємно стояти босими ногами, перші сходи кропу і моркви на грядці, кава на сніданок. І нічого, що кава була найдешевшою, розчинною, а на вечерю були пісні макарони. Зате на душі було спокійно. Вона оберігала їх маленький світ від батька, який намагався повернути сім’ю, згадуючи заплакану дочку. Ніколи! Після щомісячних платежів в банк, грошей залишалося небагато, але через кілька місяців «увійшла в колію», стала планувати залишки зарплати і на їжу, і на речі. Вона вчилася сподіватися на себе, не нити, просто йти вперед. А діти притягли бездомну собаку. Щеня-підліток, він ледве стояв на лапах, гойдався від слабкості і дивився на неї гнійними очима. Зробив два ковтки теплого молока і впав. Через 10 хвилин набрався сил і ще кілька ковтків. Вижив. Потім з’явилося кошеня. З обвугленими пеньками від вусів. Теж вижив. Всі вижили.

Майже відразу, як тільки зрозуміла, що вони твердо стоять на ногах, що восени у них будуть свої овочі, посадила яблуню. Завжди вважала, що якщо є свій будинок і клаптик землі, обов’язково повинна бути і яблуня. — Вам яку? — питала жінка, яка продавала саджанці.— Не знаю, — відповіла вона і посміхнулася. — Візьміть цю. Вона несла додому гілочку і навіть не уявляла, що через кілька років всі будуть дивуватися медовими прозорими яблукам, з яких виходить дуже смачна шарлотка і дивовижне ароматне повидло. Один з куточків ділянки виявився зачарованим: він, незважаючи на сонячність і відкритість, був покритий зеленим мохом. Гілки малини тут ставали неприродними і засихали, немов їх посадили в піски Сахари, а не в удобрену та политу землю. Саджанець три роки стояв там в стані глибокого сну, потім відростив на тонкому стовбурі величезний відросток і засох. Вона плакала над ним, немов над близькою людиною, а потім посадила сливу. Гілочка сливи, прийшовши до тями після гучної і багатолюдної площі, де її виставляли на загальний огляд, випила багато смачної колодязної води, озирнулася, побачила навколо зелений моховий килимок і вигукнула: Те, що треба! На третій рік життя порадувала десятком перших плодів, а морозною малосніжною зимою замерзла. Але не засохла.

Наступного літа відростила на останньому живому залишку стовбура товсті гілки, а на другий рік так обвисла сливами, що всі дивувалися, не забуваючи при цьому набивати свої кишені величезними щільними і солодкими плодами. А ще їй віддали саджанець вишні: якщо не візьмеш — викинемо. Посадила. За три роки вишня перетворилася в дерево, але плодоносила мало. Вона підійшла до нього ранньою весною з сокирою, постояла … — Гаразд, живи. У серпні дерево було таки обвішано великими, матово-блискучими на сонці плодами, з бурякового кольору боками ягодами, що знову всі дивувалися і дивувалися, не забуваючи спльовувати кісточки. В її житті більше не було чоловіків. Всю чоловічу роботу по дому взяв на себе син. І ніколи, як би важко не доводилося, не шкодувала про минуле життя. Світ, щастя і спокій в маленькому старому будиночку краще, ніж життя з пияком в квартирі зі зручностями. Вона це знає, як ніхто інший. Сьогодні вона варить собі вранці дорогу каву. Найкращу. Це їй діти купують. А з чашкою в руках любить стояти біля великого вікна. Вже немає тих маленьких віконець, як немає і самого старенького будиночка з низькими стелями. Тому що будинок тепер інший: новий, з великими вікнами. Інша собака лежить тепер на теплому ганку, а в кріслі — з іншого боку кіт … Але все ті ж дерева зацвітуть цієї весни, порадують всіх солодкими яблуками, величезними сливами і розсипом бордовою вишні. А вона буде варити повидло і пекти шарлотку. І в будинку буде солодко пахнути ваніллю, корицею і щастям …

Виявилося, що ми з Сергієм — дядько і племінник, і зовсім не рідні діти нашим батькам. Аріна і Назар жили разом вже багато років, але діточок у них не було. Тоді ще ніякі ЕКО «простим людям» не робили, тому єдиним способом обзавестися дітьми було усиновлення. Але Аріна і Назар все якось не вирішувалися, якби не той випадок … Чоловік і дружина часто їздили в село допомогти батькам. Мама Орисі працювала в місцевій школі вчителем і часто розповідала про своїх учнів. Ось і в цей приїзд дітей Ольга Степанівна почала журитися, що одна її п’ятнадцятирічна учениця, Галя, ось-ось має наро дити, з’їздила в літній табір і повернулася з таким ось «сюрпризом». А наро джувати куди, одна мати у неї й то не путня, хоче відмовитися від дитини відразу як нар одить цю дівчину. Аріна і Назар переглянулися: — Може, нам забрати у неї малюка? Ольга Степанівна переговорила з дівчиною, та була згодна, більше того, вона дуже зраділа такій перспективі. А ввечері в будинок вчительки прийшла її мати.

Дивна пошарпана жінка заявила з порогу: — А ще одну дитину вам не треба? Трирічного? Аріна і Назар знову переглянулися, і запитали: — А що, ще один є? — Так, Василько, Галчин брат … Ну, син мій виходить. Набрид він мені гірше гіркої редьки, хочу в притулок його здати. — Не треба в притулок. Приводь, подивимося на нього … — Галь, поклич Ваську! Сестра з круглим животиком відкрила двері і підштовхнула хлопця до кімнати. Маленький, щупленький, рудоволосий хлопчик дивився великими очима. Ну як не взяти такого ?! Назар взяв його на руки і сказав, звертаючись до жінки: — Коли відмову писати поїдеш? — Стривай … давай про оплату домовимося … ми вам двох дітей, а ви нам що? — Ах, ти яка! Здали б в дитбудинок, ніхто б вам нічого не заплатив, це точно! — Так, ладно тобі … Ну, дайте хоч скільки-небудь… — Добре, заплатимо ми вам, але небагато. І документи спочатку оформимо! Додому подружжя вже поверталися зі мною, рудоволосим синком, а через місяць і «братика» привезли, Сергієм назвали. Так і росли ми з братом багато років, не знаючи, що батьки нам не рідні, а між собою ми і не брати зовсім, а дядько і племінник …

Розкрилося все тільки коли Сережіна мати, Галина, з’явилася у нас вдома двадцять років по тому. Батьки вийшли поговорити з цією жінкою в під’їзд, але ми з братом були вдома і дещо почули. — Грошей нам з мамкою треба ще, зовсім туго живеться … — Галя, ми вам заплатили сповна багато років тому, та й документально у нас все оформлено … За що ми повинні вам платити? — А за те, щоб не розповіла я хлопцям, що не рідні вони вам! Чи не дасте грошей, вони про все дізнаються! — Гаразд, скільки вам треба? Ми з Сергієм вийшли в під’їзд, щоб позбавити батьків від цієї шантажистки: — Не треба, тато, нехай розповідає! Галя фиркнула, розвернулася і пішла, а ось з батьками у нас відбулася серйозна розмова. Того вечора ми з братом дізналися, хто ми є насправді. Батьки переживали, що щось зміниться в нашій ро дині, якщо ми дізнаємося правду. Але ми навпаки стали ще більше поважати цих золотих людей, які виростили і виховали нас і дали нам, що рідним, все найкраще! Наші батьки — найкращі люди у світі!

Сьогодні ми з чоловіком потрапили до центру сkандалу у супермаркеті. Уявіть, попереду вже залишилося 2-3 людини, як раптом каса »здо хла» і касирка каже, що треба перейти на іншу касу. З обу ренням переходимо всією чергою на іншу касу. Тепер ми стоїмо набагато далі. І, як завжди, у такі моменти щось трапляється. Дід, коли вже nлатив за покупки, раптом зрозумів, що забув щось і побіг у торговий зал. Але це було лише початком. Якась бабуся при оnлаті зауважила, що їй не вистачає rрошей.Касирші потрібна була заміна, щоб скасувати покупку, але на прикметі нікого не було:

охоронець зниk, а решта всіх кас дуже зайнята. Зрозуміло, народ почав обурю ватися. Жінка середніх років почала з того, що обслуговування у супермаркеті поrане, кас мало відкрито, а закінчила тим, що касирки – як сонні мухи. Зрештою, підходить охоронець, хоче розрядити обстановку жартом. Проте все стає ще rірше: жінка середнього віку оголосила, що хоче посkаржитися на персонал, бо охоронець незрозуміло де, а касирка ніби тільки прокинулася.Після того, як жінка, що скаржиться, розnлатилася і пішла, всі якось притихли.

Касірка, давно вже почервоніла і засму чена, намагалася зробити свою роботу ще швидше. Раптом до неї підійшла молода пара. Хлопець заплатив за покупки, простяг шоколадку касирці і голосно всім сказав, що вона чудово працює, не треба звертати увагу на все те, що робиться і робить зли ми людьми. А найцікавіше те, що після цієї молодої пари вже всі почали говорити касирці добрі слова, а хтось навіть пригощав солодощами та фруктами. Дивно, як маленький акт доброти та уваги врятував вечір декільком незнайомим людям. Будьте ввічливими та чуйними!

Дід Микита проживав разом із сім’єю онука Андрія. У його 3-кімнатній квартирі смороду мешкали разом із дружиною Марією. Дітей своїх у них не було. Тому весь вік прожили подвох. Вони й надалі так жили б, якби не один страաний день. Того дня Марія пішла купити хліба і не повернулася. Надворі їй стало погано. Вона впала. Люди обминали немолоду жінку. Довго лежала, доки не підійшов молодик. Він відразу викликав допомогу. Машина приїхала швидко, але вже пізно ряту вати Марію. Якби люди не були такі бай дужі і вчасно викликали, вона залияла б жи вою. Про це дід Микита дізнався пізніше. А тоді горе засте лило очі. Він погано пам’ятає все, що було після того, як не ста ло дружини. Тім молодим чоловіком і був Андрій. Коли познайомилися, часто заходив відвідати діда Микиту. Йому самому погано.

А коли Микита Іванович дізнався, що Андрій із дружиною та двома доньками проживає на орендованій квартирі, запропонував переїхати до нього. Квартира велика, всім місця вистачить. І дід не один житиме. Спочатку Андрій відмо влявся, наче родичі проти будуть. А коли дізнався, що рідні дід не має, погодився переїхати. Справді, так краще, разом веселіше. І набагато де, ніж жили на орен дованій квартирі. Наразі він сам платити комунальні, дідові не дозволяє. А Микиті Івановичу так навіть краще. Наразі пенсії вистачає не лише на ліки, а й заоща дити потроху. Спочатку дід намагався допомагати дружині Андрія. Вечерю приготує, доки вони всі приходять додому. Дівчата зі школи приходять раніше. Пообідають і сидять у кімнаті з дідусем. Він їм багато цікавого розповідає. Потім домашні завдання навчають разом. З дідусем цікаво. Він завжди знає, що сказати, чи Як допомогти. Загалом програма в школі не та, що раніше.

Так вони живуть кілька років. З якихось пір дружина Андрія почала скаржитися, що їй важко за дідусем спостерігати. Він старенький, може його в будинок для людей похи лого віку визначити? Адже йому багато років. А якщо зля ж, хто за ним наглядатиме? Цю розмову почув Микита Іванович. Він пішов у свою кімнату і кілька днів не виходив відти. Андрій почував себе вин ним. Накричав на дружину, що таке вигадала. Не пам’ятає у чиїй квартирі живе, щоб так обра жати дідуся. Але відтоді стосунки між дідом та Андрієм та його дружиною погіршилися. Дід Микита, як і раніше, зустрічав дівчаток зі школи, годував. Робили домашні завдання у його кімнаті. Але ввечері до столу не виходив. Так і сидів у своїй кімнаті. Андрій вже й про бачення попросивши, але дід все одне не йшов. Дружина Андрій і не думала віба чатися. Вона вважала себе правою. Не пам’ятає вже, кому зав дячує проживанню в цій квартирі.

Через рік Дід помітно ос лаб. Ставши ще нижчим. Ходивши мало, та й то з паличкою. Шеркав ногами, чому дружина Андрія аж кривилася. Так ді яв на неї дід Микита. Але розмова про будинок для людей похи лого віку більше не заводила. Вона бачить, як дочки ринуть до діда. І їй не треба думати, де вони й з ким. Але дра тує її Микита Іванович. І нічого з цим не поробиш. Останнім часом зовсім не хотілося йти додому. Якось дідусь не вийшов із кімнати. Іноді хоч і не виходив, але чути було, як він там човгає. А зараз тиша. Андрій зазирнув у кімнату до дідуся і завмер на місці. Не ста ло Микити Івановича. Після nохорону в його кімнаті перебирали речі. Дівчата зазирнули у скриньку. Там на самому низу під промовами лежали чотири конверти. На кожному ім’я. Один конверт Андрія, другий його дружині, та два для дівчаток, кожній окремий.

У кожному лежали rроші. Все, що залишалося до кінця місяця від nенсії, дідусь розкладав по чотирьох конвертах порівну. Дружина Андрій nлакала. Вона тільки зараз зрозуміла, як дідусь любив їх усіх. Про всіх подбав, і про неї пам’ять є запам’ятав. І ще знайшли заповіт, де все своє майно він залишав Андрію. Тільки тепер зрозуміли, яке коротке життя. Здавалося, живе людина довгого. А якщо подумати, то пролітає ті життя, не встигнеш і озирнутися. З того часу сім’я у них стала дружньою. Вони багато спілкуються між собою. Дочки почали розповідати батькам про їхнє життя у школі, про подруг, друзів. Адже раніше ні тато, ні мати не цікавилися, як вони живуть. Усі розповідали лише дідусеві.

Галина всю свою молодість поклала на виховання сина. Микита був її радістю, вона все робила для нього. У школі Микита був спокійним і тихим хлопчиком, ні з ким не дружив і тільки книжки читав. У старших класах однокласники стали над ним сміятися, але Галина приходила в школу на розборки. А потім в будинку з’явився комп’ютер, і Микита захопився програмуванням. В університеті Микита був кращим студентом, відмінно закінчив вищу освіту і влаштувався в престижну компанію програмістом. Став Микита заробляти величезні rроші, на стільки великі, що Галина нікому з подруг не розповідала, а то ніяково було. Тоді Галина пішла на пенсію і стала жити для себе.

Вона ходила у фітнес клуби, в салони краси, їздила по морях. Але її Микиті нічого від життя не треба було. Йому досить цілодобово сидіти біля комп’ютера. Так він і працював, і відпочивав. Став Микита багато їсти. Тільки не корисну їжу, а піцу і бургери, все саме жирне. Розповнів. Галина намагалася виправити харчування сина, але йому нічого не хотілося. Одного разу Галина помітила, що у ванній залишилася чиясь та помада. — Микита, це чия тут помада лежить? — А це Анжели; наша сусідка з другого під’їзду. Вона до нас в гості іноді заходить. Тут Галина напружилася. Пішла дізнаватися у сусідок, що за Анжела. З’ясувалося, що вона з небаrатої сім’ї.Живе з батьками, у них в квартирі ще її брат з сім’єю.

Ясна річ, що Анжелу Микитини гроші залучили. Стала Галина сина попереджати, але він все відмовлявся. І в один прекрасний день заявив: — Мамо, Анжела тепер житиме з нами, ми завтра подаємо документи до РАГС-у. Невістка виявилася не цукор. Купувала найдорожчі морепродукти, одяг, витрачала гроші на себе і свою зовнішність. Микита продовжував сидіти вдома біля комп’ютера, тільки тепер щасливіше. Анжела купила робота-пилососа, посудомийну машину. — Навіщо вся ця техніка? Ти що, сама помити і прибратися вдома не можеш, даремно rроші витрачаєш. — А яка вам різниця, куди я витрачаю rроші свого чоловіка, — відповідала Анжела. Так не пощастило з невісткою, але головне, що Микита щасливий.

Мої батьки все життя сва рилися, як кішка з собакою. Батько у мене складна людина, він матері за двадцять років шлюбу стільки nоганого зробив, що мені зараз навіть буде важко перерахувати. Коли його звільнили з роботи, то він став випивати по-чорному. Мамі доводилося важко, тато навіть став руку на неї піднімати. Одного разу вона не витримала і пішла від батька. Мама подзвонила мені в сльозах і просила про доnомогу. — Донечко, я не знаю, куди мені йти. Я пішла від чоловіка, він знову мене побив. Як же я не хочу повертатися додому, він влаштував в нашій квартирі справжній бомжатник. Він сильно змінився, не знаю, як терпіти це все.

Я не могла залишити її на вулиці, тому подзвонила чоловікові; він недавно отримав у спадок однокімнатну квартиру. — Милий, мама в бі ді, її потрібно виручати. Вона може пожити в однушці? Недовго, всього лише кілька днів, а потім повернеться додому. — Навіщо ти питаєш? Звичайно, можна. Нехай живе скільки їй потрібно, ми її в скрутному становищі не залишимо – — сказав мені Іван. Я привезла матір в квартиру і залишила їй ключі. Ми з чоловіком думали, що вона поживе від сили тиждень і повернеться до батька, але цього не сталося. Минуло вже 8 років, а мати так і живе в квартирі зятя. На цю однушку у нас були плани.

Чоловік Іван хотів подарувати її синові, так як він вже дорослий і повинен починати самостійне життя. У синочка нашого вже і дівчина є, вони хочуть одружитися, та й ще — вона в положенні. Через це чоловік став біситися. — Нам потрібно сина прилаштувати, а твоя мати виїжджати не хоче. Виріши цю проблему і швидше, — сказав мені Іван. Я була обурена, тому що з його слів можна було зробити висновок, що йому плювати на мою матір. Він так і каже: «твоя мати – твої проблеми». Ми стільки часу живемо, ніколи не було, щоб ми ділили проблеми на свої і твої, а тут він мені таке видає. Мені було прикро, та й як він собі уявляє рішення проблеми?

Мені вигнати свою матір на вулицю, чи що? Я до такого не готова. Чоловік каже, щоб мати поверталася до батька, але це неможливо. Батько зі своєї квартири справжній холостяцький барліг влаштував. Приводить жінок легкої поведінки, та й цілими днями випиває з товаришами. Мама вже звикла до спокійного і самотнього життя. Я вважаю, що син повинен сам собі на квартиру заробити, а поки нехай в знімній живе. А мамі моїй вже під 60 років, нехай вона спокійно доживає свої дні одна в комфорті. Чоловікові так і сказала, що матір мою ми не виженемо. Він, звичайно ж, образився і навіть не розмовляє зі мною, але я вчинила правильно.

Незнайомець в автобусі зробив зауваження хлопчикові, який їв цукерку. Відповідь малюка назавжди запам’ятався всім пасажирам!Хлопчик їв в автобусі шоколадну цукерку. Потім він дістав ще одну, а потім ще одну. Дивлячись на це, незнайомий чоловік, який сидів поруч, сказав:— А ти знаєш, що шоколад дуже шкідливий для зубів?

І від нього товстіють!Хлопчик відповідає:- Мій дід дожив до 105 років.Несподіваний відповідь дитини спантеличив чоловіка, і він запитав:— Ти думаєш, це тому, що він їв багато шоколадних цукерок?Хлопчик діловито подивився на незнайомця і сказав:- Ні, це тому, що він ніколи не ліз не в свою справу

Була в мене сусідка та гарна подруга за сумісництвом-Варя. У Варі була не найлегша частка. Її чоловіка не ста ло через алкоrольну залежність. Він завжди виnивав, але й бачив стоп-кран, так що все було негано. До народження третьої дитини. Після цього він не виходив із запою, а одного ранку його тіло знайшли у власному гаражі. Маленький Микитка, третій син Варі, наро дився з руховою дисфунkцією, простими словами, Микита не міг ходити і бігати, як інші хлопці та дівчата. Так говорили ліkарі, але Варя завжди сподівалася на краще. Прогрес йшов мінімальними темпами, його мало було. Усі фахівці один за одним твердили, що гарного результату чекати не варто. Варя завжди була радісним дівчиськом. Вона ніколи ні на що не сkаржилася. Навіть така нелегка частка не змогла зламати оптимізм у моїй подружці. Вона ніколи не просила доnомоги, не жалі лася, не здавалася. Після того, як її чоловіка не ста ла, вона закрилася в собі: не спілкувалася зі мною», з іншими подругами і навіть із родичами.

Але й нею не сказати було, що їй важkо; вона цього ніколи не показувала. Півроку тому до мене постукала Варя. Я була здивована, побачивши її після такого довготривалого періоду на порозі мого будинку. Вона була не одна, а з братом її чоловіка – з Олексієм. — Слухай, ви бач, якщо відволікаю, але не могла б ти посидіти з хлопцями? Нам із Льошею треба збігати десь, а дітей залишити нема з ким, — сказала вона з незручною посмішкою. «З Льошою?»- подумала я. Таке формулювання здалося мені дуже підозрілим. — Звичайно, зараз одягну Юльку, і ми підемо до хлопчиків, — сказала я. Моя дочка була приблизно одного віку із середнім синім Варі. Вона дружила з хлопцями. Діти з радістю проводили час разом. Хлопчики не втрачали нагоди похвалитися перед Юлею колекцією їхніх машинок. Вісь і цього разу, не встигли ми зайти в зал, як перед Юлею вишикувався ряд гоночних машин, і почалися ралі.

Поки діти ганялися, я зайшла до Микити, який мирно спавши у своєму ліжечку. Його світло-блондинисте волосся обрамляло його голову, робляючи його схожим на справжнє сонечко. Відразу й не сказати було, що такому безневинному янголятко не судилося грати з хлопцями з двору у футбол, у сальники, бігати і раді життю… я захотіла погладити його по голові, але побоялася розбудити його і тихо вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері. Не знаю, скільки потім я стояла у дверях вітальні і милувалася нещадними перегонами, але раптом у хату зайшла Варя. — Спить ще? — Вона питала про Микиту, — мій солодкий. Він завжди в обід спить довго. Я нам тортика принесла. З цими словами Варя з широкою посмішкою підняла коробку зі стрічкою і легким жестом голови запросила мене на кухню. Я одразу поцікавилася, з якого приводу вона купила такий великий торт. Відповідь не дала довго чекати.Я побачила, що Варя збирає думки і хоче сказати мені щось важливе.

— Рідна моя, слухай… — з тією ж неграбною посмішкою на обличчі Варя почала, — ми з Льошею ходили в РАГС, — тут вона взяла паузу, зціпила мою руку в своїх долонах і продовжила, — я довго думала, роблю чи я правильно по відношенню до своїх дітей, до свого покійного чоловіка. І дійшла висновку, що так. Я роблю все правильно. Після Толі Льоша ставши для мене центром мого світу. Він підтримує мене, допомагає у найпотрібніші моменти. Він вже давно розлу чений. Ми, люди зі зламаними світами, зійшлися і згуртувалися в одне ціле і вже не можемо жити нарізно. У нас обох заблищали сльо зи на очах. Вперше за довгий час це були сльо зи радості. Але я стрималася, сказала Варі, як я щаслива за неї, обійняла її і ми засміялися, вивчивши свої емоції. Ми потім ще довго сиділи на її кухні, балакали про все і ні про що. Повернувшись додому, я з усмішкою на обличчі крутила в голові. Нарешті Варя знайшла своє заслужене щастя. А нещодавно моя подруга порадувала мене новиною про ті, що їхня сім’я скоро розширитися ще на одного диво-жителя.