Интересное тут

Микола та Алла були у шлюбі вже десять років. Вони дуже сильно любили один одного, і це кохання з роками ставало все міцнішим. Вони мали чудових дітей. Робота була в обох і заробляли непогано. Спочатку вони жили разом із батьками Миколи, але свекруха не любила Аллу. Їй було важко щодня чути обра зливі слова. З батьками вони прожили ще якийсь час, але сварки не вщухали. Микола також бачив, що Аллі некомфортно з його батьками. Через два роки після спільного проживання вони вирішили жити окремо. Алла та Микола вирішили переїхати до орендованої квартири.

Коли дітям виповнилося чотири роки, Миколай вирішив знайти роботу за кордоном. Він хотів забезпечити гідне життя своїй дружині та дітям. Алла була не проти, але вона залишилася одна із двома дітьми. Микола майже не приїжджав додому, постійно працював і відкладав гроші, щоб купити квартиру. Алла щодня чекала, що чоловік повернеться. Чоловік щомісяця надсилав гроші сім’ї, а сам собі у всьому відмовляв. Якось він зрозумів, що так далі не може. Він залишив свою сім’ю заради цієї проkлятої роботи. Кілька місяців він не бачив своєї дружини та дітей. Алла ж у свою чергу перестала на нього чекати, вона тільки контролювала будинок і ростила своїх дітей.

Але Микола помітив, що Алла стала байдужою до нього. Більше не було тих довгих розмов та слів підтримки. Він думав, що все пройде, коли батько сім’ї повернеться додому. Декілька тижнів до Нового року він вирішив повернутися в сім’ю назавжди. Купив дітям подарунки, дружині золоті сережки та нікому не повідомив про свій приїзд. Коли він повернувся додому, двері ніхто не відчиняв. Здавалося, ніби у будинку нікого немає. Але він чув, що з хати лунала музика. Нарешті Алла відкрила і злякалася побачивши чоловіка. Микола зайшов додому і побачив, що у спальні був незнайомий чоловік. Усі ці місяці вона зраджувала чоловікові. Микола не пробачив зраду, і вони розлу чилися.

Після школи я з першого разу вступила без nроблем до столичного вишу та поїхала з рідного села. Навчалася я добре. Під час практики у лі карні я познайомилася з одним чудовим хлопцем. Його звали Юрою. Він лежав у трав матологічному відділенні з переломом ноги. Я якось одразу до нього всією душею прикипіла. Він здавався дуже рідним. Спочатку я його часто відвідувала, ми про все розмовляли. Він розповів мені свою історію. Хлопець був вихідцем із дитячого будинку, мати рано втратив, а батька ніколи не знав. Почувався він у цьому світі дуже самотньо. Ми продовжили спілкування і поза лі карняними стінами. Почали потім зустрічатися.

На одне побачення Юрко прийшов із кільцем і зробив мені пропозицію. Наступного тижня ми поїхали до моїх батьків до села, щоб перед весіллям познайомитись. Я бачила, що Юрій дуже переживає, всіляко намагалася його заспокоїти. Він боявся, що мої батьки його не приймуть через те, що він сирота. Однак моя мати нас прийняла дуже душевно, одразу обняла Юру. Батько стояв насторожено, він до всіх моїх кавалерів так ставиться, ставив багато запитань. Але Юрко не розгубився, на все відповів. Тато теж Юру схвалив, запросив на рибалку з ним сходити. Наступного ранку я знайшла маму на кухні, вона сиділа і виглядала дуже засмученою. Тато теж виглядав дуже похмурим. Він покликав мене та нареченого, посадив за стіл. -Вибачте діти, але ви не можете одружитися.

Ми з Юрою здивовано переглянулись. -Чому? -Юра мій син. Я познайомився з Наталкою ще до знайомства з твоєю мамою. Вона заваrітніла. Ми один одного не любили, але від дитини я не відмовлявся, доnомагав у всьому. Але потім Наталка написала мені короткий лист, там говорилося, що вона переїхала і хоче почати життя з чистого аркуша. Я не став її шукати, хоч постійно думав про сина. Вчора, коли Юрко під час риболовлі розповів про свою матір, я зрозумів, що він мій син. Вибачте мене. Я навіть не підозрював, що Наталки не стало. Ми були шоковані. Юрко на батька не тримав зла. Вони обійнялися. Він був радий знайти рідню. Пізніше я зрозуміла, що відчувала до нього радше споріднені почуття, ніж любовні. Зараз у нас свої сім’я, але ми чудово спілкуємось.

Просків’я була незадоволена нареченою. На її погляд та повинна прибирати, прати, куховарити та дітей няньчити. А Марія весь день пропадала на роботі. Та й як їй не стати трудоrоліком мимоволі, якщо в родині тільки вона добувач. Чоловік і свекруха не працювали. Лише тільки витра чали. Марію, яка повернулася з роботи, зустріла свекруха: — Що так пізно? Знову робота? — Просків’я Сергіївна, Толя не працює. А для турботи про малюка потрібні rроші. Ми для нього ще нічого не приготували. Чоловік підтримав матір: — Не сnеречайся. — сказав Толя дружині. — Слухай і уясняй… У полоrовий будинок Марія пішла сама. Одна. Нікому нічого не сказавши.

Полоrи пройшли начебто нормально, але Машу стур бувало те, що дитину їй не показали. На наступний день ліkар роз’яснив чому: — У вашого сина проявився недуr. Потрібна оnерація і з його здо ров’ям все буде в порядку. Але тут така справа-приходила ваша свекруха. Зажа дала відмо витися від сина. Але я б попросив вас не робити цього. — Я не kину свого малюка. — переконано відповіла nороділля. У покладений термін Марія з дитиною виписалися з ліkарні. Як вона і підозрювала, біля ліkарні її ніхто не зустрічав. Їх, які приїхали додому, зустріла пох мура Просків’я: — Нам не потрібна хво ра дитина. Або ми, або він! З тих пір пройшов двадцять один рік. Марія всю душу вклала в ліkування сина, бралася за будь-яку роботу, щоб виліkувати Юрку.

У віці двох з половиною років син вже був повністю здо ровий. А в свої двадцять один Юра вже був успішним бізнесменом. Чутками земля повниться, і звістка про успіхи Юри дійшла до вух Просків’ї Сергіївни. Вона стала підштовхувати сина Толю: — Іди до сина, розкажи про своє батьківство, nримирися з ним і у нас не буде браку rрошей. — Говорила йому стара карrа. Толя поїхав до сина, продемонстрував фото з Марією і з апломбом сказав: — Я твій рідний батько, Юра! — Ви nомиляєтеся, у мене є рідний батько. — Відповів хлопець і відкланявся. Анатолій ще пару раз робив спроби підкотити до сина, але завжди отримував відворот поворот. Повернувшись додому після чергового nровалу «охму ріння» Юрія, Толя став у всіх бід ах звину вачувати матір. Хоча у нього і миготіли nідозри у власній ви нності.

Нещодавно спостерігав таку картинку, як у автобус сіла молода жінка з маленькою дитиною. Дитині було на вигляд кілька місяців, дуже маленька. Сама жінка була одягнена в дороге вбрання, значить вона з багатих. Можливо, щось трапилося з машиною чи власним водієм, що їй довелося їхати в автобусі. Її погляд був розгубленим, було ясно, що їздить автобусом вона дуже рідко, і їй незвично. Так як дитина дуже маленька, то швидше за все вона теж була сильно налякана новою обстановкою та незнайомими людьми, тому почала плакати. Жінка всіляко намагалася заспокоїти дитину, але нічого не виходило. Так ще й немовля було дуже гучним. Але всі пасажири в автобусі розуміли ситуацію, бідна жінка робила все, щоб дитина перестала плакати, їй самій було не по собі.

І тут один чоловік почав обурюватися: — Загалом це громадський транспорт, тут не ти одна зі своєю дитиною, теж люди є. Всім неприємно чути цей крик, можна вже його якось заспокоїти, а якщо ні, краще виходьте з автобуса. Чоловік думав, що його промову хтось підтримає в автобусі, але люди лише осудливо подивилися на нього. Чоловік не заспокоївся, і знову почав обурюватись, потім ще раз. У результаті я не витримав і відповів йому: — Ви ж бачите, що жінка робить все, щоб дитина не плакала. Але він дуже маленький, зараз йому важко щось пояснювати. Ось уявіть, що ви теж були такими і вашу матір через те, що ви плачете, намагаються вигнати з автобуса. Після цього чоловік замовк. Видно, що йому стало соромно. На зупинці, де вийшла дівчина з дитиною, чоловік теж вийшов і допоміг донести важку сумку до входу до дитячої лікарні.

Дорослі кажуть, що лише нещасні жінки стають kоханками. Олеся була єдиною онучкою бабусі. Син із невісткою заrинули через автомобільну аварію. Вона виховала її гідною людиною. Бабуся була для дівчини найближчою людиною. Вона ділилася своєю життєвою мудрістю, порадами. Своє життя вона присвятила повністю онучці. Бабуся була строга, але справедлива. У двадцять три роки Оля закохалася у порядну людину. Вони зустрічалися кілька місяців, після чого чоловік зробив пропозицію. Оля та Андрій зіграли велике весілля. Андрій був дуже добрим чоловіком.

Він працював у відомій компанії і отримував хорошу зарплату. Свою родину він дуже любив та оберігав. Для дружини йому нічого не було шкода. Андрій не ночував удома, і це було його головним недоліком. Він зраджував своїй дружині і часто міняв kоханок. Олеся дізналася про зра ди за запахом парфумів на його одязі. Вона вирішила подати на розлу чення. Чоловік не був проти розлу чення. Олеся не хотіла жити в одному будинку з цим зра дником, і у тридцять років вона залишилася повністю одна. У неї нічого не було. Ні сім’ї, ні дітей, ні подруг.

Якось вона зустріла Богдана. Він запропонував відвести її додому, і вона погодилася. З того часу у них закрутився пристрасний роман. Богдан розповів, що має дружину та дітей. Олеся погодилася на роль kоханки. Можливо, це виглядає безглуздо, коли вони йшли за ручки, не зводячи один від одного погляду, коли вони обіймалися на лавочці або цілувалися за рогом. Вона дуже покохала Богдана, але знала, що він має сім’ю. Олеся так і залишилася у ролі kоханки. Вона завжди пам’ятала слова бабусі, що лише нещасні жінки стають kоханками.

Вихідний почався зі сварки із дружиною. Встав і прийшовши на кухню, Влад побачив кошеня. — Доброго ранку! – радісно вітала його дружина. — Чудовий день. Немає вітру, тепло… — Хто це? — похмуро запитав Влад — Котик! — відповіла Олена. — Що він тут робить? – Знайшла. Сидів біля клумби. І так жалібно нявкав… — На моє повернення, щоб його не було тут! — Сказав Влад і пішов, грюкнувши дверима. Він сидів у парку, коли отримав СМС від Олени: «Можеш повертатися, сусідка взяла кошеня до себе». Владу стало не по собі. Чого він розсердився на дружину? Наче вередлива дитина, а не дорослий чоловік. Чи бачите, Олена не порадилася з ним, взявши до хати тварину…

Кинув одну, показав гонор і втік… А дружина, щоб не сkандалити, впросила сусідку забрати котика до себе. Гад він… Дружину позбавив радості. Олена, за всю історію їхньої сім’ї, постійно поступається йому, пристосовується до його капризів. А що він зробив для дружини? Влад швидко пішов додому, а дорогою купив букет троянд у квітковому павільйоні. Олена їх просто обожнює. Олена сиділа на стільці, а на колінах у неї лежало кошеня. Вона мовчки nлакала і гладила котика. Побачивши чоловіка, дружина сказала: — Сусідка спочатку взяла його, а потім принесла назад, мовляв, їм породистий потрібен. Бродячий їм не годиться… Я не знаю, куди його подіти.

— Нікуди його не треба дівати, хай із нами живе, – відповів Влад. — Ти серйозно? Ти не заперечуєш? – Олена засяяла від щастя. – Серйозно! Вибач мені, кохана. Вибач за мою черствість… Я тобі дещо приніс, сказав він, дістаючи букет троянд із-за спини. – Ось. Це для тебе. Не треба nлакати. Я кохаю тебе. — Дякую, коханий, — тихо сказала Олена. Взявши квіти, вона ще сильніше засяяла від щастя. — Поміщу квіти у вазу і буду тебе годувати. А потім віднесу кошеня до ветеринара, – сказала Олена. — Підемо разом. — Чудово! – радісна дружина вийшла з кухні. А Влад узяв на руки кошеня: — Будемо знайомитись малюк, якщо вже нам судилося разом жити.

В Італії я працюю останні 15 років свого життя. Поїхала туди, коли син уже вступив до університету. За ці роки, на надіслані мною кошти, син закінчив університет, одружився, збудував новий будинок, поряд з нашим старим, купив собі автомобіль. Я коли приїхала, то була задоволена краси – все змінилося до невпізнання. Цього року в травні не стало моєї синьйори, яку я доглядала останні 5 років. Нової роботи я так і не знайшла, тому вирішила приїхати хоча б на літо додому, а далі вже життя розставило б усе на свої місця. Приїхала я ще наприкінці червня,

і ці два місяці проживання з дітьми, вони мене розчарували. Я почувалася чужою і зайвою у власному будинку. Син із ранку до вечора на роботі, а невістка в декреті з дитиною цілими днями вдома. Вона мене практично ігнорувала та уникала, вранці навіть не віталася. Спершу я думала, що їй незвично, вона ще звикає до мене, але на свій День Народження зрозуміла, що це не так. Святкуємо ми 22 серпня, у суботу, мої іменини, запросила я ще сватів, ось сваха звертається до мене і каже, коли я вже поїду знову за кордон.

Я чесно відповіла, що не знаю, а можливо, я вже більше не поїду. На цьому наша розмова закінчилася. Я пішла на кухню, щоб взяти страви, і почула розмову між свахою та невісткою. Сваха сказала, щоб вони не поспішали зносити наш старий будинок, мовляв, якщо я більше не поїду до Італії, то де я житиму? Я мало не знепритомніла, стільки років провела на чужині, щоб влаштувати власне гніздечко, а мене діти виганяють із мого рідного дому. Не знаю, що мені робити далі? Їхати до Італії та заробляти кошти на нове житло чи вказати на місце дітям?

Христя тільки прозакінчила університет, за фахом вона дизайнер одягу, і першим ділом вона тимчасово почала працювати в магазині одягу, як консультант. Покупців було чимало, але і якимось відомим чи брендовим цей магазин не можна було назвати. Одного вечора в магазин, за 2 години до закриття зайшла одна жінка, років 50. Вона довго щось вибирала, а Христина вирішила підійти незважаючи на те, що інша консультантка магазину, подруга Христини, передбачила, що вона нічого не купить. Жінка розповіла, що у неї скоро ювілей, і їй треба вибрати щось відповідне для її віку — не дуже новомодне, щось просте, але в той же час і элегантне.

У підсумку вона вибрала одне зелене плаття зі смужками, дізналася ціну, і покинула магазин. На наступний день вона прийшла в той же час, от тільки на цей раз із сином. Син був красенем ще тим, широкоплечий, із-за свого росту дивився на всіх з висока, і дуже гарними небесно-блакитними очима, схованими за окулярами, чарував дівчат. Христина соромилася навіть дивитися на нього, а він, навпаки, пильно дивився на Христину, від чого та червоніла на очах… На наступний день, після закриття магазину, перед дверима в сам магазин, стояв і когось чекав той самий хлопець.

Виявилося, він чекав не просто кого-то, а саме нашу Христину. — Я подумав, що небезпечно такій гарній дівчині одній додому йти, от і вирішив провести, — сказав він, так само пронизливо дивлячись у вічі Христі. Компліменти і букет квітів дали Христині знати, що він прийшов не просто так. Їх зустрічі стали відбуватися все частіше і частіше. І незабаром пара вже й не приховувала своє кохання один до одного. Якщо б хтось сказав Христині рік тому, що на цій нікчемній роботі вона знайде любов всього свого життя, то вона б і не повірила ні за що.

Дружину не врятували; він приніс додому маленький пакуночок — доньку. А вона собі сама маму знайшла.- Дівчинка, ти до кого? — запитала я.- Я маму шукаю, ви її не бачили? — на мене подивилася маленька дівчинка років шести. Я задумалася, в цьому будинку я жила зовсім недавно і наскільки знала, квартира, перед якою вона стояла, весь цей час була порожньою.- Але там ніхто не живе, — відповіла я дівчинці. У відповідь вона розридалася і сіла на сходи.- Тітонько, нам дуже мама потрібна! Тільки вона може все змінити, тато дуже по ній сумує. Я розгубилася, не розуміючи, чим допомогти цьому чудовому створенню; дітей у мене самої не було, тому й не знала, з якого боку підійти. Обійняти, запросити на чай, тільки до незнайомої тітки вона навряд чи піде. У цей час у мене задзвонив телефон; попросивши дівчинку нікуди не йти, я побігла відповідати. А повернулася — її і сліду не було. Весь вечір вона не виходила у мене з голови, вирішила я тоді подзвонити господині,

у якої квартиру орендую і запитати, хто ж мої сусіди по сходовому майданчику. — Там п’ять років уже ніхто не живе, — сказала Любов Іванівна — а тобі навіщо?- Сьогодні приходила дівчинка, маму шукала. Сусідка помовчала, ніби щось пригадуючи.- Це напевно Катіна дочка, так немає вже її давно. Чоловік її один та ще з немовлям на руках в цій квартирі мабуть жити не зміг, з’їхав. З тих пір вона пустує. Знаєш, Ір, вони недалеко зараз живуть, якщо прибіжить знову, відведи додому, — і жінка продиктувала мені адресу. Згодом ця історія почала забуватися; я працювала, приїжджала додому пізно, рано вранці їхала. Одного разу, напередодні новорічних свят, я знову почула тихий стук і схлипування. Кинулася до дверей — там стояла вона, та сама сероглазая дівчинка і плакала. — Що в тебе сталося? Де твій тато?- Він вдома, я маму шукаю, — тихо сказала вона. Згадавши, що у мене десь записана її адреса, я побігла її шукати, на цей раз попросивши дівчинку почекати у мене. Вона зайшла, озирнулася, присіла на пуф в коридорі.

А коли я все-таки знайшла заповітний папірець — вже солодко спала, згорнувшись калачиком. Акуратно перенісши дитину в вітальню на диван, я знову набрала номер господині.- Любов Іванівна, вибачте за турботу, пам’ятаєте, я вам розповідала про дитину, яка приходить в порожню квартиру навпроти? Так ось, вона у мене. Я хотіла відвести її додому, але поки шукала адресу — дівчинка заснула. Боюся, батько буде шукати.- Знаєш, Ір, я живу недалеко від них, зараз спробую сходити, будь на зв’язку. — Добре, — я поклала трубку і мимоволі замилувалася дівчинкою. Поправила неслухняне влосся, погладила по плечу․ Я так мріяла про своїх дітей, але, на жаль, моїй мрії не судилося збутися. З чоловіком ми колись жили душа в душу, прийшов час і ми задумалися про дітей. Я завагітніла відразу, але через деякий час втратила малюка. Позначився мабуть стрес на роботі, ми чекали перевірку, нервували, працювали без відпочинку. Дізнавшись, що знову чекаю малюка, я звільнилася з роботи, але мабуть у долі для мене були інші плани — цього малюка я знову втратила на ранньому терміні.

А потім, як би ми не старалися — завагітніти я більше не змогла. Незабаром від мене пішов чоловік; знаю, що в його новій сім’ї підростає дочка, але я про нього більше нічого не чула, навмисно виключивши зі свого життя разом з загальними друзями і знайомими. Так і жила вже більше семи років, одна в зйомних квартирах. Мої роздуми перервав тихий стук у двері. Кинулася відкривати — і не повірила своїм очам — на порозі стояв мій колишній чоловік.- Юра? Ти як тут опинився?- Я прийшов за донькою, почекай, Кірова 5, еге ж?— Правильно. Так це твоя дочка? Проходь, вона спить, — ми пройшли на кухню, я поставила чайник. Ось вже кого не очікувала побачити на порозі своєї квартири, але життя деколи нам підкидає і не такі сюрпризи. — Ми не завадимо тобі? Я можу розбудити Аню і забрати додому. — Нехай поспить, що у вас сталося? Вона вже кілька разів приходить і стукає в двері навпроти. Юра втомлено прикрив очі, а потім почав розповідь:- Кілька років тому ми жили в цій квартирі з Катею.

Це житло дісталося їй у спадок від діда. Після весілля ми в’їхали в цю квартиру. А незабаром Катя завагітніла, я був на сьомому небі від щастя! Пам’ятаю, як відвіз дружину на пологи, вона плакала, переживала, мабуть відчувала. Взяла мене за руки і попросила подбати про дитину, якщо з нею що-небудь трапиться. Під час пологів почалися ускладнення, дружину не врятували.— Прости, мені дуже шкода, — я погладила Юру по плечу, бачила, як він кріпився, але зрадницькі сльози текли по його щоках знову і знову, немов він тримав всю цю біль всередині, а тепер закінчилися сили, і вона вирвався назовні. Тут почувся тупіт дитячих ніжок в залі. Юра кинувся до дочки, обняв її і пригорнув до себе.- Аня, я хвилювався, чому ти пішла, не попередивши?— Я просто хочу знайти свою маму. — Ми її обов’язково знайдемо, але трохи пізніше, йдемо додому.

— Спасибі тобі Іра, ось мій номер, — Юра простягнув мені свою візитку — телефонуй, якщо раптом Анютка знову прибіжить сюди. Ми живемо неподалік, дорогу вона тепер знає добре.- А звідки вона дізналася адресу цієї квартири? — поцікавилася я.— Сам показав, — зітхнув він, — треба було забрати деякі речі, Аня побачила Катіни фотографії на стінах і з тих пір вона марить зустріччю з матір’ю. Я ж казав, що Катя просто поїхала, але обов’язково коли-небудь повернеться. Вони пішли, а через кілька днів Юра мені подзвонив. Так ми стали знову з ним спілкуватися, по вихідним ходити втрьох в парк, кафе і кіно. Аня прив’язалася до мене і навіть якось назвала мамою.- Ір, — одного разу сказав Юра — переїжджай до нас, вистачить по чужих кутках мотатися, Аня по тобі сумує, часто запитує.- А ти?- І я — він опустив очі і взяв мої руки в свої — дуже скучив. Прости мене за все.

Іра здивовано подивилася на Андрія: — Що ти зробив? — Я повторно здав аналізи. Мені абсолютно чітко сказали, що у мене не може бути дітей. Так чия це дитина? Дитина була Андрія, і Іра посміхнулася: — Ти віриш аналізам і не віриш мені? — Давай не будемо нічого ускладнювати. Можеш переночувати, а завтра… — Ні. Сьогодні. Я зараз поїду, але ти помиляєшся. Іра викликала таксі і поїхала до батьків. Всього сім місяців тривало її щастя, таке довгоочікуване. Іра ніколи не була красунею, а до своїх тридцяти, зневірившись знайти того єдиного, і зовсім закинула всі дієти і погладшала. Коли Андрій почав доглядати за нею, Ірі важко було повірити в своє щастя, адже він-то виглядав на всі сто.

Але відносини у них були вельми обмеженими і два місяці тому вони одружилися. Незабаром Іра зрозуміла, що ваrітна. Прочекавши ще місяць, вона пішла до ліkаря. Так, вона була ваrітна. Андрій новині не зрадів через ці зл ощасні аналізи. Батьки були здивовані її приходом, але питань ставити не стали. Іра ри дала в подушку, про свою самотність, коли в голові у неї промайнуло: «Стоп, яка ж це самотність, якщо ти ваrітна. Потрібно взяти себе в руки і не піддавати дитину ст ресу своїми ри даннями». Ось хто зрадів її дитині, так це її батьки. Ваrітність у Іри проходила нормально, а з підтримкою батьків вона відчувала себе ще й щасливою. Народжена дівчинка була красунею, вся в тата. «І слава богу, що не мене», — подумала Іра. Вона не могла відвести від дитини очей.

Вдома мати сказала їй, що повідомила Андрію, про народження дитини. Вона зізналася, що весь цей час Андрій дзвонив і цікавився здоров’ям Іри. — Ірочка, він хоче тест на батьківство провести. Ти не проти? — Як же це гидко, мамо. Але я дам свою згоду. Отримавши результати тесту, Андрій з подарунком для дочки і з квітами для Іри прийшов їх відвідати. Дівчинка йому дуже сподобалася. Коли він почав свою промову, про те, як шкодує про те, що трапилося, Іра його перебила. — Знаєш, мені теж дуже шкода, що так сталося. Я багато думала, що було б, якби ти промовчав тоді. Думаю, що сумніви тебе все одно б не залишили. Теплота і взаєморозуміння, яке між нами було, все одно було б вже зруйновано. Це доля. Давай не будемо намагатися склеїти те, що розбито. — Але ти дозволиш мені спілкуватися з дитиною? Іра засміялася. — Я буду на цьому наполягати.