Одного разу вирішили з друзями влаштувати собі незабутню подорож в історичному стилі. Єдина nроблема-треба було їхати на поїзді цілих 3 дні. Але ми не боя лися труднощів: зібрали рюкзаки і вперед. Завантажилися в поїзд і почали обговорювати майбутній відпочинок. Сміялися, веселилися, розповідали анекдоти — все, як годиться в таких ситуаціях. На наступній зупинці в наше купе увійшла бабуся. Тягла вона за собою пару кошиків і згорток з хустки, прям як в російських народних казках. Довелося вимкнути музику і забути про вульгарні Анекдоти. — У мене верхня полиця? — уточнила бабуся.
Ми думали, вона натякала на те, щоб ми їй поступилися місцем. Ми піднялися, хотіли щось сказати, але бабуся нас випередила: — Сидіти! Я схожа на руїну? Буквально за мить вона піднялася наверх і заявила: — Орли, а ну прогуляйтеся, поки бабка переодягнеться. Вона сказала це таким ствердним тоном, що вибору у нас не залишилося. Коли ми повернулися, попутниця накрила на стіл і чекала нас до вечері. — Що дивитеся? Давно їжі не бачили домашньої? А ви і не відповідайте, колись теж студенткою була. І музику включіть, не на поминках ж. Сnеречатися ми не стали, розуміли — безrлуздо.
Включили магнітофон і почали вислуховувати бабусині розповіді. Виявилася, бабка-досить-таки цікава особа з унікальними поглядами на життя. Працювала вона колись і на залізниці, і в їдальні, і навіть в експедиції брала участь. Історії ми її слухали до глибокої ночі: цікаво було, чого там приховувати. А на наступний день вона після обіду дістала пляшечку біленькою, розмови стали ще цікавіше. Так ми і зрозуміли: бабка-своя людина. Коли вона виходила, ми їй з віконця махали. Контактами обмінялися, природно. Світова бабуся, ніколи її не забуду.