Коли я росла, будучи старшою сестрою, часто відчувала себе обтяженою обов’язками, тоді як мій молодший брат користувався великою поблажливістю та привілеями. Незважаючи на різницю у віці всього 4 роки, від мене з раннього віку вимагали допомоги по дому, а на брата подібні обов’язки покладалися лише в дуже малих кількостях і розмірах, а то й зовсім не покладалися. Наприклад, я почала мити посуд в 7 років, але коли мій брат досяг цього віку, він вважався занадто маленьким для таких завдань. Нерівність поширювалася і на подарунки:
він отримував гроші з 8 років, а я – з 12, та й це сталося лише після сімейної суперечки про несправедливість. Вигуки типу «він ще занадто малий», здавалося, виправдовував і його звільнення від таких обов’язків, як вигул собаки або винесення сміття, в той час як я вважалася завжди готовою і надійною. Зараз, коли мені вже за 30 років, і в мене своя сім’я, ці подвійні стандарти зберігаються.
Моя мати й досі вважає мого брата надто маленьким для того, щоб справлятися з дорослими обов’язками, такими, як допомога у ремонті будинку. Водночас, від мене очікують, що я без проблем впораюся з цими обов’язками, незважаючи на моє власне насичене життя. Мій чоловік пропонує мені або змиритися з ситуацією, що склалася, або віддалитися від сім’ї, оскільки десятиліття спроб не змінили поглядів моєї матері. Розмірковуючи про все це, я розумію, що він, можливо, має рацію…