Діти kупили 3-кімнатну квартиру та запросили мене її оrлянути. Коли ж я спитала, де буде моя кімната, донька відповіла, що тут не знайдеться для мене місця

0
16

Я живу в селі неподалік міста. У цьому будинку пройшло моє дитинство. Тут я виростила свою дочку. Але тепер мені вже за 60, доглядати будинок і поратися на городі стає дедалі складніше. Нещодавно мою подругу-сусідку діти забрали жити до себе в місто, я теж мріяла переїхати до дочки. І ось діти купили нову квартиру. Все своє життя я прожила у селі. Тут народилася, тут і виховувалась. Вчитися я поїхала до міста, адже це було неподалік, можна за півгодини доїхати маршруткою. Там і зустріла майбутнього чоловіка. Ми одружилися майже через рік після того, як почали зустрічатись. Жили ми на орендованій квартирі, незабаром планували придбати і власне житло, розраховуватись частинами. Ми обидва працювали, тож почали збирати гроші на перший внесок. Але не минуло й 2 років, як я завагітніла. Я пішла у декрет, працював чоловік. Згодом нам почало бракувати грошей. Чоловік працював багато, затримувався на роботі до ночі майже кожен день. Але невдовзі я зрозуміла, що це не через те, що чоловік планував отримати підвищення, а через іншу жінку. Про неї мені розповів сам чоловік. Він вирішив «не дурити» мені голову, і просто піти. Так ми і розлучилися. Я повернулася в село. Тата на той час уже не стало, ми разом з мамою виховували мою дочку. Колишній чоловік перший рік приїжджав до доньки, висилав колись гроші, іноді привозив подарунки. І через рік він почав з’являтися все рідше, а потім взагалі перестав приїжджати, пояснив усе просто: його нова дружина народила, тепер він не мав ні часу, ні грошей на нашу донечку. На жаль чи на щастя, моя дочка навіть не пам’ятала свого батька.

У нас весь час була така сім’я: я, мама та Міла. Нового чоловіка я так і не знайшла, весь свій вільний час я присвятила вихованню доньки. Я відправила її вчитися до міста, університету, оплачувала репетиторів, допомогла влаштуватися на добру роботу. Дочка працювала, винаймала квартиру і часто до мене приїжджала. Незабаром вона почала зустрічатися із гарним хлопцем. Сергій носив Мілу на руках, поважав і її, і мене, дарував їй подарунки, допомагав із домашніми справами, та й коли приїжджав до села, то ніколи не лінувався, тож найкращого чоловіка своєї дочки я й не бажала. Нині вони вже одружені 8 років. У них підростає синок, уже до першого класу пішов. Квартиру вони винаймають, проте відкладають і на свою. Оскільки мені вже за 60, то працювати на городі вже складно, господарства я більше не маю, бо не можу вже доглядати ні корів, ні свиней. Нещодавно моя сусідка-подруга перебралася до дітей до міста. Син її купив великий будинок і одразу забрав матір до себе. Вона була просто щаслива, одразу прибігла до мене із гарною новиною, запросила до гостей. Я вже встигла її відвідати. Діти її просто люблять, вона ж допомагає доглядати онуків і робити домашні справи. Скажу чесно, я позаздрила, адже теж хотіла вибратися зі своєї старої маленької хатинки, у якої текли дахи, прогнили підлогу і осіли стіни, у гарний будинок чи квартиру до дітей. Вони дивилися на мене, а я допомагала б їм. Та й сумно самій у старому будинку сидіти цілими днями.

Тому коли дочка зателефонувала мені і повідомила, що ми їдемо дивитися квартиру, я була впевнена, що і вони хочуть мене забрати до себе в місто. Я не стала чекати на маршрутку, викликала собі таксі з такого приводу і помчала до дітей. Виявилось, що вони купили велику трикімнатну квартиру у новобудові. Будинок уже здали в експлуатацію. Діти мої взяли квартиру з ремонтом «під ключ», тобто все було готове до заселення. Мене вразило те, що квартира була дуже велика та світла. Простора кухня, окремі туалет та ванна кімната, великий світлий коридор, три спальні та дві лоджії. Що ще можна бажати? Оскільки діти вже купили 3-кімнатну квартиру та запросили мене її оглянути, я вирішила, що вони точно планують забрати мене до себе. Коли ж я спитала, де буде моя кімната, донька відповіла, що в них не знайдеться для мене місця. Вони планують другу дитину, тож кімнати для мене не мають. Я мало не розплакалася, якось стрималася, але дочка зрозуміла, що я засмутилася. Вона не просто мене не заспокоїла, а сказала, що я зіпсувала їм сюрприз. Я сказала, що в мене були ще справи у місті, тому просто розвернулась і пішла на зупинку, щоби їхати додому. Я йшла та плакала. Думала: невже я десь припустилася помилки при вихованні дочки? Може, я була поганою мамою? Я розуміла, що діти мені нічого не винні, що це їхня квартира, що я не можу ні на що там претендувати, але дочка знає, що я вже не можу доглядати будинок і город, що я мрію жити в місті, поряд з ними. Чому ж тоді у своєї дочки не знайшлося для мене місця?