Ми з дружиною доглядали моїх батьків як дітей, але після того як у нас на порозі з’явилася сестра з сім’єю – все пішло на nерекосяк

0
397

У батьків нас було двоє: я і сестра. Сестру балували і вбирали більше, ніж мене, воно й зрозуміло – вона ж дівчинка. До мене ставлення було спартанським, і я ставився до цього спокійно. Так склалося життя, що, подорослішавши, сестра поїхала за кордон, там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, там і мешкає вже багато років. За цей час я теж завів сім’ю. Ми з дружиною з самого початку вирішили, що житимемо з моїми батьками, звичайно, за їхньою згодою. Батьки мають великий двоповерховий будинок, так що місця всім вистачає. Батьки хоч і не хво ріють, але все ж таки вік позначається.

То в них тиск, то спина бо лить, тому наша допомога була зовсім не зайвою. Дружина у мене розумниця, красуня. Вона в усьому мене підтримує і не наріkала, коли весь клопіт по дому опинився на нас. Ми, до того ж, ремонт у будинку зробили і обладнали двір. Усі самотужки. Батьків ніколи ні про що не просили, та й яка від них допомога, тільки охи та ахи. Але одного дня батьки мої заметушились. Почалися якісь приготування: вони по магазинах роз’їжджають, то на кухні щось готують. Виявилось, що приїжджає моя сестра. Які ж щасливі були мої старі, коли вона приїхала зі своєю сім’єю.

Батьки не могли з ними наговоритись. Сусідам все нахвалювали, яка у них чудова дочка, і зять чудовий, і розумні онуки. Подарунків їм приготували, та ще й з собою поклали купу всього. І мені стало так nрикро за мою дружину. За стільки років жодного слова подяки від моїх батьків вона не чула. Нашу турботу вони сприймають, як щось зрозуміле. Чому так? Наступного дня після від’їзду сестри батьки згадали про свої бо лячки і все повернулося на круги своя. Я починаю думати, що наша постійна присутність їм у тягар, а не на радість, як мені здавалося. Може нам із самого початку не варто було жити з батьками?