Я працюю медсестрою у державній лікарні, а чоловік Павло ремонтує автомобілі на СТО. Живемо скромно, але не жаліємося. Наша квартира невелика, з двома кімнатами, меблі старі, радянські, але в хорошому стані. Хіба ж на наші зарплати можна собі дозволити розкіш чи дорогі делікатеси?
Доньку Зоряну я народила пізно, у 32 роки. Ми з чоловіком намагалися дати їй усе найкраще. Нехай я собі не куплю ту помаду чи туш, але донька матиме гарну сукню та іграшки. Ми відкладали цілий рік, щоби влітку з’їздити на тиждень до Одеси на море.
Раніше ми часто їздили до Львова, де мешкали мої родичі. Аліні відразу сподобалося це місто: красиве, з затишними вуличками та чудовою архітектурою. До того ж, вона завжди мріяла стати стоматологом. Ми з чоловіком розуміли, що не зможемо оплатити таке навчання, але ж це наша єдина дочка. Тож Василь поїхав на заробітки до Німеччини, працював на будівництві.
Як тільки Аліна вступила до медичного, вона забула про рідну хату. Щосуботи я відправляла їй продукти через маршрутку, щоб вона не сиділа голодною у гуртожитку, а також гроші на косметику, одяг чи на те, щоб сходити з одногрупниками в кафе.
Ми бачили її лише двічі на рік — на Різдво та Великдень. Я розуміла, що в нашому маленькому містечку молоді нема чого робити, і молилася, щоб дочка поїхала у велике місто і влаштувала своє життя.
Після третього курсу Аліна влаштувалася працювати до салону краси, робила манікюр. Вона навіть змогла сама заробити на оренду квартири та переїхати з гуртожитку.
— Доню, коли ти приїдеш до нас у гості? Ми так сумуємо за тобою, — говорю їй.
— Ма, чесно, роботи повно. Клієнтів дуже багато, з ранку до ночі нігті пиляю.
— Може, ми з татом до тебе на день бодай приїдемо? Привеземо тобі домашні помідори та огірки, як ти любиш.
— Не треба, я краще в Сільпо куплю.
Так ми й не бачились з донькою довго. Та й, якщо чесно, чоловік на роботі мав багато справ: вони почали ремонтувати машини для ЗСУ. А я ще й доглядала стареньку сусідку, лежачу бабусю Зою, допомагала їй з ліками, готувала, прибирала.
Кілька днів тому я була на ринку, купувала продукти і зустріла знайому, Марину, з якою наші дочки навчалися в одному класі.
— Ой, Людочко, вітаю тебе з таким святом!
— З яким святом? У мене що, іменини сьогодні?
— Та ти що! Зять у тебе такий гарний, просто красень. Твоїй Аліні пощастило.
Я була здивована. Який зять? Моя Аліна взагалі нічого не говорила про хлопців, а тут чоловік! Я вдала, що поспішаю на маршрутку, і поїхала додому.
— Доню, сьогодні зустріла Марину, вона щось про зятя говорила, про весілля.
— Ма, я не хотіла тобі говорити. Але кілька днів тому я розписалася з Олексієм.
— Оце новина. Чому ти нас не покликала? Ми приїхали б, привезли гостинці. Ти ж наша донечка!
— Навіщо? Повір, там такі люди були, ви б не порозумілися.
— Як це?
— Мамо, ти звичайна медсестра, а тато механік. А мої свекри зовсім інші. Вони мають великий бізнес по всій Україні. Якби ви приїхали, подумають, що я за Олексія вийшла заміж через гроші. Навіщо псувати атмосферу?
Я лишилася без слів. Донька ще виправдовувалася, пояснювала, що свекри наполягли на тому, щоб вони сплатили все і склали список гостей.
Але ж ми — рідні батьки! Вона наша єдина дочка, як можна забути про сім’ю?
Чоловік теж дізнався про роспис Аліни і так розлютився, що прибрав усі її фотографії з рамок та заблокував її номер.
Я не чекала такої зради від дочки. Що, вона нас соромиться через наш фінансовий стан? Це так боляче, що я не можу стримати сліз.