Я працюю акушеркою у пологовому будинку. Завжди любила свою роботу, хоча через неї часто не ночувала вдома. Чоловік ніколи не скаржився на мої чергування, справлявся з дітьми, а коли вони виросли, стало ще простіше. Але одного разу на чергуванні мені стало погано. Боячись заразити пацієнток, я викликала підміну і вирушила додому. Увійшовши тихенько, щоб не розбудити чоловіка, біля дверей я помітила жіночі туфлі. А потім побачила їхню хозяйку в нашому подружньому ліжку. Вона швидко одяглася і втекла, а чоловік, замість вибачень, почав звинувачувати мене.
– Це все твоя робота та постійні чергування! Сама винна. – Іди! – Зажадала я. – Чому я мушу йти? Це моя квартира! Посеред ночі я пішла до сусідки. Вона, на мій подив, зовсім не здивувалася. – Ми все думали, що з віком він схаменеться, але ні, — сказала вона. – Що ви маєте на увазі? – Запитала я, розгублено. – Та твій Василь завжди водив коханок, як тільки була вільна хвилина. Усі це знали. – Чому ж ніхто мені нічого не сказав? – А навіщо лізти в чуже життя? До того ж, зараз усі зраджують. Наступного дня я поїхала до дочки. Вона була шокована, страшенно злилася на батька.
А потім запропонувала: – Мамо, я купила тобі путівку до Трускавця. Візьми відпустку, відпочинь. – Та не хочу я нічого, – відмахнулась я. – А ти через «не хочу»! Потрібно і все! Зрештою, вона вмовила мене. Я поїхала, і це виявилося правильним рішенням. Перші дні я ні з ким не спілкувалася, але одного разу в їдальні до мене підсів чоловік. – Ви тут одна? – Запитав він. – Так. – Розлучена? – Не знаю… – Я не намагаюся залицятися, просто хочеться поговорити. Виявилося, що Аркадій – вдівець. Його дружина померла всього у 45 років від ковіда, а діти щороку відправляють його до санаторію. З того дня ми стали спілкуватися кожен день. Аркадій виявився цікавим та розумним чоловіком. Перед тим, як поїхати, він запропонував:
– Ваш чоловік – погана людина. А я ніколи не зраджував, навіщо це потрібно. Я відчуваю, що між нам щось є. Поїхали зі мною до Львова? Я розгубилася. Як залишити все? Обіцяла подумати. Але вдома на мене чекав сюрприз. Василь сидів у дочки на кухні з букетом квітів. – Повертайся додому. Пробач мені, присягаюся, це більше не повториться! – Я не хочу. Я вигнала його, але дочка почала вмовляти: – Навіщо ти так? Він щиро кається! Я йому вірю! Дай йому другий шанс. Ми ж сім’я! Тепер я не знаю, як вчинити. Можливо, я пробачила б, якби це була поодинока помилка. Але ж це відбувалося регулярно. Що ви думаєте, як мені бути?