Я щиро сподівалася, що на старості зможу спокійно пожити для власного задоволення. Хотілося десь відпочити, приділити собі час. Я навіть дачу купила – невеликий будиночок за містом з садом та городом. Це була мрія, яку я розділяла з покійним чоловіком Орестом. Ми разом обирали будинок, робили ремонт, планували, як там проводитимемо час. Але, на жаль, кілька місяців тому Ореста не стало. У нього були серйозні проблеми з серцем, і лікарі одразу попереджали, що часу у нас лишилося небагато. Я боролося з усіх сил, возила чоловіка по лікарнях, оплатила дорогу операцію. Витратила кілька тисяч доларів, але, на жаль, це не допомогло.
Після похорону мій син Олексій запропонував переїхати до мене. – Мамо, тобі самій у квартирі важко, а з нами буде веселіше. Ми завжди поруч, допоможемо, якщо що – казав він. Я погодилася, сама не знаючи навіщо. У Олексія своєї квартири не було, вони з дружиною Мариною винаймали житло. Після весілля у них одразу з’явилися діти: спочатку народився Павлик, потім дві дівчинки – Ліда та Ліза. Всі гроші йшли на утримання родини, і відкладати на власне житло у них не виходило. Я думала, що діти та онуки допоможуть мені заповнити порожнечу, яка утворилася після втрати чоловіка. Але жити з ними виявилося нестерпно. Діти цілими днями кричать, як ненормальні. То мультики вимагають, то надвір гуляти просяться. Якщо старший починає плакати, молодші підхоплюють – стоїть таке ревіння, ніби сирена виє. У вихідні неможливо виспатися: з самого ранку шум, крики, біганина.
Невістка зовсім не справляється з дітьми. Вона погана господиня і мати – вдома постійне безладдя, розкидані речі, іграшки валяються будь-де. Я у своїй квартирі ніколи такого бардака не допускала. Нарешті я вирішила поговорити з сином. – Синку, вам час жити окремо. Ти доросла людина, настав час брати відповідальність за свою сім’ю. – Але, мамо, нам тут добре. Три кімнати, всім вистачає місця. – Мені треба відпочивати, – твердо сказала я. – Я втомилася. Олексій розгнівався. У результаті він вирішив подати на поділ квартири. Але завдяки допомозі гарного адвоката я змогла відстояти своє житло. Після цього син зібрав речі та переїхав назад на орендовану квартиру. Тепер багато родичів засуджують мене. – Як ти могла вигнати сина з онуками? Хіба тобі гроші дорожчі? – Він сам пішов. Ніхто його не виганяв, — відказую я. Знаєте, що дивує? Якщо всі такі розумні, то чому ніхто з цих родичів не запропонував допомогти синові з житлом? Чому тільки я маю вирішувати його проблеми? Олексій має троє дітей, і він сам повинен справлятися з їх забезпеченням. Я ж хочу пожити спокійно та насолоджуватися заслуженим відпочинком. Як ви вважаєте, я вчинила правильно?