Коли я народилася, батько залишив маму, вважаючи, що не готовий до відповідальності за сім’ю. Мама переживала через це, і її біль переріс у ненависть до мене. Я відчувала, що вона мене не любить, хоч вона ніколи не говорила це прямо.
Особливо важко було, коли мати зустрічалася з подругою і починала порівнювати мене з її успішною дочкою. Замість того, щоб пишатися моїми досягненнями, мама принижувала мене, обговорюючи мої недоліки навіть з малознайомими людьми.
Я іноді думала, що саме складний характер мами став причиною відходу батька. Мене засмучувала її поведінка, і я не розуміла, чи це було прагнення виховати мене чи просто заздрість.
Незважаючи на те, що я була середньою ученицею і займалася шахами, мама все одно знаходила привід для критики, навіть у такі моменти, як мій випускний, коли вона критикувала мою сукню та туфлі, подаровані батьком.
Мама пішла з життя, не пояснивши мені причини своєї поведінки, і тепер я несу цей біль через життя, що відбивається на моїх особистих стосунках та самооцінці.
Моя історія — це не скарга, а заклик до матерів: не принижуйте своїх дітей, частіше їх хваліть.
Як мені вирватися з цього хибного кола, як навчитися будувати здорові стосунки?