Одного разу я сильно закохалася в людину, яка у результаті стала моїм чоловіком, і ми побудували щасливе життя разом з нашою дочкою.Проте кілька років тому я зненацька для себе знову закохалася. Ці нові почуття були пов’язані з колегою по роботі – чоловіком, який теж був одружений та мав дітей. Він знав про мої почуття і відповідав на них взаємністю, але обидва ми залишалися пов’язані своїми сімейними зобов’язаннями.
Протягом двох років я боролася зі своїми емоціями, намагаючись уникати його на роботі різними способами, щоб уникнути подальших стосунків, але мої зусилля були марні. Чим більше я намагалася віддалитися – тим сильнішими ставали мої почуття.
Мені вдавалося тримати чоловіка у невіданні щодо моїх емоційних потрясінь, підтримувати наші звичайні стосунки, хоча приховувати відсутність щирої прихильності ставало дедалі важче.
Це всепоглинаюче кохання здавалося мені прокляттям, і я боялася, що наші колеги зрештою дізнаються правду і, можливо, повідомлять про все його дружину. Мене мучила думка про те, що я можу завдати шкоди нашій репутації та сімейним стосункам.
Незважаючи на глибокий зв’язок, я не зраджувала чоловікові фізично і не збиралася йти від нього, сподіваючись позбавити нашу дочку від болю неповної родини.
Вирішивши витримати цю мовчазну боротьбу, я чіпляюся за надію, що час зрештою погасить мої почуття. А поки я знаходжу втіху у щоденному спілкуванні з ним на роботі, дорожу його увагою і тим, як він дивиться на мене. По суті, я перебуваю між радістю від цього зв’язку та розпачом від неможливості нашої ситуації.