Ми з чоловіком не могли мати власних дітей, тож п’ятнадцять років тому усиновили трирічного хлопчика.Живучи в маленькому містечку, ми вирішили не робити таємниці з усиновлення і розповіли синові правду, коли він спитав про це у шість років. Ми виховували його як рідного, оточивши любов’ю та турботою, ніколи не згадуючи про його біологічну матір, яка відмовилася від нього.Все йшло добре, ми були щасливою родиною, доки на першому курсі університету він не вирішив знайти свою рідну матір.
Ми не могли допомогти йому в цьому пошуку і в глибині душі сподівалися, що він відмовиться від цієї витівки. Але наш син був наполегливий і все ж таки знайшов її. Вона продовжувала пити, але його це не зупинило.
Він повідомив нам про своє рішення переїхати до неї після того, як відрахувався з університету. Це стало для нас великим ударом. Чоловік пішов до іншої кімнати, а я спостерігала, як син збирає речі.
Ми намагалися бути для нього добрими батьками, але в результаті він вибрав жінку з алкогольною залежністю, яка колись його відкинула.
Син перестав з нами спілкуватися, змінив номер телефону, і ми навіть не знаємо, як з ним зв’язатися. Я бачила його востаннє, коли він намагався полагодити щось у занедбаному будинку своєї матері. З того часу ми з чоловіком намагаємося не згадувати про нього, оскільки це дуже боляче.
Це була велика втрата, але ми все ж таки зробили добру справу, давши йому нормальне дитинство. І хоча результат виявився болючим, це не наша вина.
Тим не менш, перебудувати його кімнату я поки не можу – він все ще мій син, як би він сам про це не думав.