Я не наважувалася зателефонувати дочці та розповісти про своє рішення, хоча знала, що воно правильне для мого майбутнього. Я прокручувала в голові нашу розмову, але не була готова до її реакції.У свої 75 років я, як і раніше, вела активний спосіб життя, із задоволенням займалася танцями та спортом, а нещодавно зайнялася скандинавською ходьбою.Однак у життя були свої плани:
моя нога почала зраджувати мене, і після кількох візитів до фахівців підтвердилося, що незабаром моя рухливість значно знизиться.
Мої діти, син і дочка, здавались далекими, незважаючи на те, що я була відданою матір’ю. Вони робили обов’язкові дзвінки, але рідко відвідували мене. Я була п’ятикратною бабусею, але бачилася з онуками лише двічі на рік.
Дарина, дружина мого сина Андрія, була моєю опорою упродовж 15 років. Не маючи своїх дітей, вона присвятила себе догляду за мною, оновлюючи мій будинок і забезпечуючи мені комфорт.
Опинившись перед обмеженою рухливістю у майбутньому, я задумалася про вибір. Дарина була єдиною, хто постійно був поруч зі мною, що призвело мене до важкого рішення – залишити все їй.
Мій син залишився байдужим, коли я сказала йому про це, лише хмикнувши на знак згоди.
Найскладніше було з дочкою Мариною. Коли я нарешті набралася сміливості і сказала їй про це, її реакція вразила:
«Брат отримує все, а я нічого? Роби так, як вважаєш за потрібне, мамо», – сказала вона і закінчила розмову.
Вона заблокувала мій номер, залишивши мене сумніватися у своєму рішенні.
Чи я була справедлива? Відчуваючи почуття провини за те, що можу позбавити спадщини своїх дітей, я подумала, чи не варто мені переглянути своє рішення.
Але хіба я не повинна подбати про те, щоб моя опікунка, яка була мені як дочка, отримала визнання за свою незмінну підтримку?