Галині нещодавно виповнилося 50 років, але відчувала вона набагато старше. Втома накопичилася, здавалося, до краю.
Життя було не з легких – вона залишилася рано вдовою, з двома доньками на руках. Була змушена працювати, щосили намагаючись забезпечити дівчаткам гідне життя. Добре ще, що була своя двокімнатна квартира, що дісталася у спадок від бабусі.
Галина сподівалася, що з віком доньки подорослішають і їй полегшає. Але все виявилося зовсім не так. Старша дочка, Ганна, привела додому свого хлопця. Він стояв у дверях, нервово переступаючи з ноги на ногу, і тремтячим голосом видав:
– Тьотю Галю, я люблю Аню і прошу її руки. Ми хочемо одружитися, – невпевнено сказав він.
– Вася хотів запитати, чи можна нам пожити у тебе, поки не накопичимо на своє житло, – одразу додала Аня.
Відповіді Галина дати не встигла — дочка вже тягла хлопця до їх з сестрою кімнати. Тепер Віка, молодша дочка, змушена була переселитися до матері.
Через півроку Аня народила сина, і стало ясно, звідки такий поспіх з весіллям. Переїжджати ніхто не збирався. Молода сім’я залишала малюка на бабусю та йшла відпочивати.
Підтримувати всіх ставало дедалі важче. Витрати на комунальні послуги зросли, нагодувати всю сім’ю було складно, а ще потрібно було купувати ласощі для онука.
Молодша дочка, Віка, на той час відзначила своє п’ятнадцятиріччя і постійно просила гроші на розваги.
– Мам, дай грошей! Ми сьогодні йдемо у кіно, – просила вона.
Так і розривали Галину з обох боків. Одного разу змучена жінка вирішила поговорити з Анею:
– Аня, думаю, час вам з чоловіком почати оплачувати частину витрат. Я не можу все тягнути сама.
– Мамо, у нас грошей немає. Я в декреті, а Коля тільки-но почав відкладати на машину, – відповіла дочка, і на цьому розмова закінчилася.
Сестри постійно сварилися, важко було вживатися на одній території. Галині доводилося втручатися, розділяти обов’язки, щоб ніхто не почував себе ущемленим.
– Віка, йди посуд мій, твоя черга! – Кричала Аня з кухні.
– Вже біжу! – З сарказмом відповідала молодша.
– Мамаааа! – хором звали матір обидві.
– Хай забираються, неможливо вже це терпіти. Коля он учора мав винести сміття, а воно досі стоїть і смердить! – скаржилася Віка.
Минуло п’ять років. Віка закінчила університет та влаштувалася на роботу. Галина зітхнула з полегшенням, сподіваючись допомогти хоча б від однієї дочки. Але не тут було. Віка витрачала гроші на одяг та аксесуари, не вносячи жодної копійки до сімейного бюджету. А Галина продовжувала працювати на двох роботах, щоби всіх прогодувати.
Її терпець урвався, коли на порозі з’явився новий залицяльник – цього разу Віки. І знову всі, як мухи на мед, захотіли залишитися жити у квартирі.
– Де ви збираєтеся розміститися? Ти ж бачиш, що місця нема! – обурилася мати.
– Ну якось помістимося. У нас немає вибору, ми тобі скоро онука подаруємо! – Заявила Віка.
Ось тобі і на! Друга дочка теж виявилася вагітною.
– Куди ж я вас поселю? На кухню, чи що? – у серцях спитала Галина.
– Ну, якщо зовсім нікуди, то так… Хоча Коля любить ночами бігати до холодильника, а нам, молодим, потрібне усамітнення. Та й у твоїй кімнаті не дуже зручно… – зам’ялася Віка.
Галина більше не могла цього терпіти. Вона покликала обох дочок і рішуче заявила:
– Любі мої доньки, у вас є рівно місяць, щоб виселитися. Шукайте житло де хочете. Мені байдуже. Я втомилася. Хочу спокою, а ви мені його не дасте. Я надто довго крутилася навколо вас: виростила вас, дала освіту, а тепер час вам розпочати самостійне життя. Якщо буде можливість, допоможу з онуками, і в гості чекала б з радістю. Але більше жити з вами не маю наміру.
Минув рік. Доньки з’їхали. Кричали, обурювалися, обіцяли більше не приїжджати. Але потім трохи охололи.
Галина вважає, що вчинила правильно. Ще трохи – і вона опинилася б на вулиці.
Як ви думаєте, чи правильно Галина вчинила, виставивши дочок з дому, чи вона сама винна, що вони сіли їй на шию?