Моя мама завжди була сильною жінкою. Вона виховала мене сама, бо батько пішов від нас, і я завжди поважала її зусилля і намагалася бути гарною дочкою. Але останніми роками наша сімейна обстановка стала вкрай напруженою.Все почалося з одного дзвінка, коли мама зателефонувала мені ввечері. Я стояла на кухні, готуючи вечерю для двох маленьких дітей. Мій чоловік, Марк, щойно повернувся з роботи і відпочивав у вітальні.
– Алло, мамо, як ти? – Запитала я, тримаючи телефон плечем, одночасно помішуючи суп.
– Я вирішила, що настав час переїхати до вас, — впевнено сказала вона.- Чому? Ми впораємося самі.
– Вам з Марком потрібна допомога. У вас двоє маленьких дітей, і ви надто зайняті, щоби все організувати. Бабуся допоможе.
– Мамо, але ми справляємося самі, — намагалася я заперечити.
– Це не обговорюється, рішення ухвалено.
Я поклала слухавку і подивилась на Марка. По моєму виразу обличчя він одразу зрозумів, що щось не так.
– Що трапилося?
– Мама переїжджає до нас. Вона вже вирішила.
Наступні кілька днів пройшли у підготовці до її приїзду. Я розуміла, що вона хоче допомогти, але знала, що її втручання може тільки все ускладнити.
Коли мама нарешті приїхала, проблеми почалися одразу. Вона відразу ж почала диктувати, як мені потрібно виховувати дітей та господарювати. Їй здавалося, що я надто м’яка з дітьми і що їм потрібна сувора дисципліна.
– Ганно, не можна так із дітьми. Ти їм все дозволяєш, – сказала вона, коли я дозволила дітям пограти перед сном ще десять хвилин.
– Мамо, ми з Марком вирішили, що виховуватимемо дітей так, щоб вони відчували свободу та відповідальність.
– Я знаю краще, адже я тебе одна виростила, не забула?
Навіть Марк, який зазвичай був дуже спокійним, почав виходити з себе.
– Мамо, будь ласка, дай нам самим вирішувати, як виховувати наших дітей. Ми цінуємо твою допомогу, але ми самі впораємося.
– Як можна сидіти і дивитися, як ви робите помилки? Я одна виростила дочку, і я знаю як краще!
– Це було давно, мамо. Нині це наша сім’я, і ми самі знаємо, що нам треба робити.
– Ти невдячна! Я лише хочу допомогти, а ти навіть слова мені не даєш сказати.
– Допомога — це одне, а контроль та нав’язування своїх правил — зовсім інше. Це наша хата, мамо!
– І що ж ти пропонуєш? Щоб я зникла? Щоб мовчала і нічого не казала? Цього не буде.
– Ну, якщо так, тоді збирай речі та повертайся додому! – випалила я в гніві.
Мама на кілька хвилин замовкла, пильно дивлячись на мене, а потім різко пішла збирати свої речі. За двадцять хвилин вона з валізами вийшла з квартири. З того часу ми з нею не розмовляли. Я не збираюся першою дзвонити, бо впевнена, що вчинила правильно. Якщо хтось і повинен зробити перший крок — це вона.