Я мрію подати на розлучення, не хочу більше залишатися поряд зі своєю дружиною. В останній рік я постійно думаю про це. Ми одружені вісімнадцять років, одружилися, коли були дуже молоді. Ми дуже любили один одного, але кохання давно випарувалося. Зараз нас тримає разом лише спільна дитина. Але наш син уже майже зріс. Хоча, не думаю, що він зможе зрозуміти.
Моя дружина не хотіла заводити дітей. Вона казала, що я мало заробляю. По телевізору часто показують сімейні історії, в яких дружини буквально цькують своїх чоловіків за низький дохід. Я не розумів, що це і моя історія теж. Але останнім часом почав дещо помічати. Наче прозрів.
Нещодавно на нашій вулиці з’явилися три родини. Раніше було складно зустріти серед сусідів когось, хто не був алкашем, але тепер усе змінилося. На тлі колишніх сусідів моя сім’я здавалася ідеальною. А крім них і порівняти не було з ким, ми практично не спілкуємося з іншими людьми, навіть з родичами.
А тепер ми познайомились з новими сусідами, які почали періодично заходити до нас у гості. Ми швидко потоваришували.
Помітив я одну цікаву річ у їхніх будинках. Дружини сусідів ніколи поганого слова про своїх чоловіків не говорили, принаймні, на людях. Моя ж дружина завжди могла ганьбити мене по чому даремно при будь-кому. Навіть часом кричала. Не те щоб це мало величезне значення, але відчуття виявилося дивним. Чомусь упродовж вісімнадцяти років я нічого такого не помічав. Гаразд, ми можемо сваритися вдома. Але на людях…
Чужі люди дивляться на те, як вона на мене кричить. Хіба це нормально? Може, я драматизую? Дружина завжди всім казала, що я жебрак, що сім’ю містить мало не вона сама. Мовляв, я нічого не досяг за все життя, навіть не зміг зібрати грошей синові на хороший університет. Заявляла, що саме вона відремонтувала нашу квартиру. Її послухати, то взагалі все для нашої родини тільки вона й робила. Мої заслуги взагалі не згадувалися. Можливо, я не помічав такого ставлення раніше, бо ми до ладу і не спілкувалися ні з ким.
Насправді я заробляю близько дев’яноста тисяч на місяць, при цьому всю зарплату віддаю дружині, нічого не приховую. Вона займається розподілом наших фінансів. Влітку мені дають відпускні, розміром десь як три зарплати. Непогана сума виходить. Ми давно накопичуємо на навчання та весілля нашого сина. Будинок мною куплений. За іпотеку платив аж упродовж дев’яти років. І ремонт був на мені. Гроші на нього було взято в кредит, але я давно його виплатив.
Проте ми лаємося практично щодня. Саме через гроші. Зарплата дружини всього тридцять тисяч, але я гадки не маю, що вона робить з цими грошима, вона мені не доповідає. Мені здається, що зараз у неї навіть голос змінився, став зовсім не таким, як був, коли ми познайомилися. Мені неприємно чути його. Я не хочу з неї розмовляти, торкатися її. Хоч що, то відразу я винен. Вона за все поспіль мене сварить. Все я не так роблю, виходить. А вона завжди має рацію. Ось такий закон.
Колись ми були найближчими та найріднішими людьми, а тепер… Мене все в ній дратує. Не можу нічого вдіяти зі своїми почуттями. І вона мені зовсім не допомагає тим, що весь час починає сварки. Як тут можна відчувати щось, окрім агресії?
Усі мої знайомі жінки – здебільшого з роботи – поводяться зовсім інакше. Вони розмовляють привітно, поводяться ввічливо, просто ніякого порівняння. Чому моя дружина не робить так само. Хіба вона мене не любить? Деколи мені навіть здається, що я проживаю не своє життя, а чиєсь чуже. І це дуже дивне, неприємне відчуття.
Так і не вирішив поки що, як мені краще вчинити в цій ситуації. Я все ще люблю свою дружину, незважаючи на те, що все в ній мене злить і дратує, але наші відносини мене руйнують. Я вже не справляюся.