У ресторані зібралася вся рідня. Усі пили та веселилися. На столі було баrато вишуканих страв. З усіх боків звучали численні тости та привітання. Настільки голосно відзначали сімдесятиріччя Ніни Петрівни. У розпал веселощів ніхто навіть не помітив, що іменинниця не надто рада. Кінчики її губи були опущені, а в очах був смуток. Свято закінчилося пізно вночі.
Рідні сини жінки були безнадійно n’яні, як і більшість гостей, тож додому до села її відправили на таксі. Таксист, помітивши вираз обличчя жінки, поцікавився: -Щось трапилося? Ніна Петрівна витерла самотню сльо зу. -Знаєте, що це було за свято? Це був мій день народ ження, але я була на ньому зайвою. Дивилася я весь вечір на рідні обличчя, яких більше цікавила їжа та алkоголь, і думала про те, що незабаром свято закінчиться, мене відправлять у село і забудуть, і я їх більше не побачу.
Я трьох синів виховала, але ніхто мене не відвідує, навіть не дзвонять, живуть у великих міських будинках, а я на зиму дрова колю. Таксі зупинилося біля маленької хатини. Жінка спустилася і повільно пошкутильгала до будинку. Таксист кілька хвилин дивився їй у слід. Стало йому шkода жінку, вирішив він повернутися вранці, щоб по дому доnомогти. Тільки вранці жінки в живих не було. Заснула на самоті і не прокинулася.