-Марино, будь ласка, подивися на мене, тільки вислухай, — почав чоловік Марини, коли вона почала збирати документи на роз лучення. -Ні, не роби цього, ми ж з тобою стільки років прожили разом, ти не можеш все забути. -Ти про це щось не думав, коли вирішив зрадити мені, — спокійно та байдуже відповіла жінка, продовжуючи збирати папери. -Пробач мені, я зараз стану на коліна, хочеш? А я ж встану. -Роби що хочеш, хоч з балкона стрибай, — так само монотонно відповіла Марина, вибираючи яке ж плаття підійде для роз лучення.-Дорога, ти дуже жорстока, так не роблять із близькими людьми.
Адже ми з тобою близькі, найближчі-чоловік і дружина! -Ох, і ти про це згадав … а де була твоя пам’ять, при зраді? — Насміхалася дружина. -Маріша, так буває… я багато випив того дня, я не розрахував… -Тому бухгалтер з тебе так собі … був би математиком-заробляв би більше. -А Хочеш, я тобі путівку на море куплю, якщо тобі rрошей мало. Відпочиньмо разом, молодість згадаємо… -Їдь на своє море з іншими дівчатами відпочивати, мого рішення про роз лучення це не змінить. Жінка гордо підійшла до будівлі РАГСу, вона була в розкішній червоній сукні, з укладкою на голові.
Чорні окуляри так елегантно виглядали з червоною помадою. Поруч за нею встигав іти згорблений, худий чоловік у пом’ятому костюмі. Вигляд у нього був жалюгідним, наче він ось-ось і заnлаче. -Марина, постривай … дай мені останній шанс, — благав чоловік. -Послухай, проси свої шанси в інших жінок, вони його точно дадуть. Вони, та хоч хто… та тільки не я. -Але чому, чому ти так зі мною? -Тому що я не вірю тобі більше. Тут, у цій будівлі РАГС-а ти 10 років тому дав клятву, що ніколи не зрадиш… Ти порушив її, ти для мене більше не чоловік, в жодному сенсі цього слова..