Я прожив із дружиною 10 щасливих років. Ми виховували двох чудових синів. Діти вже ходили до школи. Коли з’явилася потреба у гуртках, секціях та клубах для розвитку дітей, виявилося, що нам не вистачає грошей. Я і дружина тоді працювали у будівельній фірмі. Заробляли начебто непогано. Але ж двоє дітей. Тоді я вирішив, що їздитиму на заробітки. На щастя були старі друзі, які допомогли влаштуватися. «За кордоном за 6 місяців заробляєш досить добрі гроші», — сказав я своїй дружині. Такий варіант їй сподобався. Вперше ті 6 місяців здалися для мене каторгою. Хотілося бачити дітей, обійняти, поговорити. Але я розумів, що це для їхнього блага. Жінка часто дзвонила мені, розповідала про успіхи дітей, про те, що вони всі нудьгують і чекають на мене. Я повернувся додому пізно восени. Все було дуже добре. Ми були щасливі. А за півроку дружина народила дочку. Коли я зрозумів, що моя Юля вагітна, то був шокований. Як так, чия це дитина? Потім я заспокоївся. Юля нічого не пояснювала, хіба сказала, що завжди готова підписати папери на розлучення. Я не поспішав із розлученням, бо бачив, що Юля дуже переживає, і вирішив не тиснути на неї і чекати, коли вона саме все розповість. Мені не було куди поспішати. Я любив і люблю свою дружину, своїх синів. Я не хотів їх втрачати і сподівався, що все налагодиться. Одним словом, я змирився, тобто пробачив дружині зраду.
Тим більше, що народилася дівчинка. Я завжди хотів донечку. Назвали її Сонечком, сонечком. Вона дуже швидко росла. Перше її слово було “тато”. Я не уявляю, як мешкав раніше без Соні. Вона займала весь мій простір, усі мої думки. Я повернувся на колишню роботу. Після роботи завжди забігав до супермаркету, купував дітям усілякі дрібниці та біг додому. Із дружиною стосунки налагодилися. Вона бачила мою прихильність до дівчинки і тому їй було ніяково. Я це відчував. Між нами була якась напруженість. Але життя тривало. Я не хотів так глибоко аналізувати своє становище. Мені було добре на той момент. Вдома мене завжди зустрічав маленький карапуз, що невпевнено ступив мені на зустріч. І я був щасливим. Може, й добре, що я нічого не знав. Однак недавно я зустрів свого давнього приятеля. Він поцікавився, чи я не планую знову їхати за кордон. Я відповів, що не знаю. Тоді він спитав: — Як там твоя донечка? А ти взагалі знаєш, чия це дитина? — Соня? Моя. Якщо хочеш мене образити, то цього не вийде. Я люблю свою дружину та своїх дітей. А ти, якщо хочеш бути справжнім чоловіком, не розводь пліток. Це моя сім’я. Я пішов, залишивши свого друга в розгубленому стані.
Того дня я відчув, що маю захистити своїх дітей та дружину від чужих пліток. Юля побачила, що я прийшов додому дуже роздратований. Вона поцікавилася, що сталося. Я розповів їй, що зустрів Василя. Як тільки Юля почула це ім’я, відразу змінилася в особі, а потім тремтячим голосом сказала, що настав час розповісти мені все те, що сталося. Коли я перебував за кордоном, Василь був частим гостем у нашому домі, бо я довіряв йому і просив його іноді відвідувати дружину, допомагати їй. Якось Василь прийшов до моєї Юлі та сказав, що я завів собі жінку і вже не повернуся додому. Мовляв, настільки в неї закохався, що забув про дружину та дітей в Україні. А потім Василь скористався тим моментом, що Юля була ображена на мене та злом. А я, як на зло, тоді кілька днів не відповідав на її дзвінки, бо в мене вкрали телефон. Ось вона і надумала собі всякого. Звісно, мені було неприємно все це слухати. Але я розумів, що це помилка. Я попросив її забути про все, що трапилося, і жити так, як раніше. Юля мене кохає, а я люблю її. В нас сім’я, діти. Хіба це не головне? Ніхто не має права лізти до нашої родини і тим більше засуджувати мене чи Юлю! Хто з нас помилок не робить!