Ця історія сталася близько тридцяти років тому. Хочу поділитися нею, щоб показати, що доля справді існує. І рано чи пізно кожен зустрічає своє справжнє кохання. Тоді мені було лише 19 років. Молода, наївна, я по вуха закохалася в Антона, хлопця з сусіднього села. Він то кликав мене на танці, то катався зі мною на своїй старенькій «Волзі». За півроку він зробив мені пропозицію. До весілля готувалося все село. Сусід Василь разом з моїм батьком встановлював великий намет у дворі. Ми з мамою та бабусею дні та ночі проводили на кухні: готували холодці, пекли короваї, обробляли свиню, щоб було м’ясо. Ті, хто хоч раз бував на сільському весіллі, мене зрозуміють.
Залишалося два дні до урочистості. Увечері Антон прийшов до мене весь схвильований, з валізою в руках. – Слухай, Ніно, пробач мені. Ми не будемо разом. Я їду, не шукай мене. – Чому? Ти передумав? – Так. І ще… Наташа вагітна від мене. У нас буде дитина. Ці слова пролунали як грім серед ясного неба. За два дні до весілля він зізнається, що в нього є інша, та ще й дитина на підході! Я була готова провалитися крізь землю від сорому. Моя подруга Рита, яка мала бути дружкою на весіллі, була поруч. – Ніно, годі ревти! Вмийся і приведи себе в порядок. – Рито, як не плакати? Що сусіди скажуть? – Нічого, я щось придумаю. – Придумаєш? – Так, тільки заспокойся. – Але… – Все буде гаразд! Я знайду тобі нареченого.
Того ж вечора Рита вирушила до Романа, який жив у сусідньому селі через річку. Про щось довго з ним говорила, пояснювала ситуацію. І Роман погодився стати моїм нареченим. Більше того, його брат Ростик став свідком. У день весілля я сильно нервувала. Руки так тремтіли, що я ледве тримала букет. Рита постійно мене підбадьорювала. Роман тримався молодцем і настільки переконливо грав роль закоханого нареченого, що я мало не розплакалася, почувши його тост. Батьки, звичайно, ставили питання про те, куди подівся Антон. Але я весь час знаходила приводи уникнути розмови: то на танці звали, то тост треба було вимовити. Гості напилися так, що не помічали, хто наречений — Антон чи Роман. – Романе, ти просто мій рятівник!
Але нам потрібно вигадати історію про те, як ми розійдемося. – А навіщо поспішати? – Що? – Давай хоч пару місяців поживемо разом для пристойності. Ці кілька місяців перетворилися на тридцять щасливих років. Ми досі сміємось, згадуючи цю історію. Роман став моєю долею. Інакше як пояснити цей дивовижний поворот подій? До речі, Рита та Ростик теж одружилися. Ми часто збираємось разом, та ще й стали для один одного кумами. Хочу сказати всім: доля – дивовижна штука. Здається, Бог бачить все і посилає нам лише тих, хто справді гідний бути поряд.