Дві сусідки, Віка та Світлана, жили в одному будинку зі своїми дітьми – у Віки був син Паша, а у Світлани – дочка Тетяна. Обидві матері виховували дітей наодинці: чоловік Віки помер, а батько Тетяни пішов, дізнавшись, що Світлана вагітна.
Минали роки, і обидві дитини, на радість їхніх матерів, росли і розвивалися. Однак старість принесла Віці та Світлані однакові проблеми зі здоров’ям, що призвело до провалів у пам’яті та періодичних блукань.Ситуація ускладнилася, коли Світлана забрела до річки, але її врятував перехожий.
Усвідомивши небезпеку самотнього життя людей похилого віку, Паша та його дружина вирішили перевезти Віку у свій будинок для кращого догляду. Вони навіть встановили замок на її двері, щоб вона не могла бродити, коли їх немає поряд. Але Віка, яка в добрі дні була уважна і пильна, почувала себе в пастці і щодня плакала, бажаючи не просто безпеки, а й волі.
Тетяна, навпаки, вирішила помістити матір у будинок для людей похилого віку, будучи впевненою, що це найкраще рішення, незважаючи на можливі плітки. Поки оформлялися необхідні документи, вона жила зі Світланою, яка невдовзі зрозуміла наміри доньки.
«Чому ти так зі мною поступаєш?», – Запитала Світлана, дивлячись дочки прямо в очі.
Тетяна мовчала, не знаючи, що відповісти на щире запитання матері. Вона не могла відкласти своє життя заради догляду за матір’ю…. що їй залишалося робити…