Після розлучення я був повністю спустошений. Ні на що не було сил. Дружина залишила мене заради багатшої людини. У цьому я сам винен: вона завжди казала, що хоче гарно жити, а я нічого не робив для цього. Тоді я гадав, що всі жінки такі.
У розпачі я повернувся до мами. Вона жила з моєю молодшою сестрою Ірою, яка зустрічалася з хлопцем та мріяла про весілля. Мама з сестрою почали вмовляти мене поїхати на заробітки, стверджуючи, що тут я ніколи не зароблю на гідне життя.
— У тебе зарплата лише 10 тисяч гривень, а мій знайомий у Данії отримує по 2 тисячі євро на місяць. Вже й дім собі збудував!
Я подумав, що це справді вихід. Втрачати мені не було чого, і я погодився поїхати. Робота виявилася важкою – на будівництві. Оскільки в мене не було досвіду, мені доручали найважчі та найбрудніші завдання. За кілька років я сильно підірвав здоров’я, спину посадив, і навіть почав відчувати, що постарів.
Щомісяця я відправляв мамі та сестрі по 300 євро на підтримку. Але невдовзі мама сказала, що в Україні все подорожчало і грошей не вистачає. Тоді я збільшив суму до 500 євро. А одного разу мама подзвонила у сльозах:
— Іра вагітна, треба терміново організувати весілля та готуватися до народження дитини. Але як ми впораємося?
— Не хвилюйся, я допоможу.
Я надіслав 5 тисяч на підготовку. Продовжував важко працювати, а згодом мама знову попросила грошей. Я не міг відмовити, адже то була моя мама, і вона підтримувала мене. Згодом я допоміг сестрі купити квартиру та відправляв гроші мамі на лікування. Якоїсь миті я зрозумів, що в мене зовсім не залишилося заощаджень. Єдине, що я зміг дозволити собі, це купити хорошу машину.
І раптом сталося нещастя: я впав на будівництві та серйозно пошкодив хребет. Питання стояло про те, чи зможу я знову ходити. Усі мої гроші пішли на лікування у місцевій лікарні, а страховки у мене не було, тож рахунки були величезними. У розпачі я подзвонив мамі:
— Мамо, мені потрібна допомога, приїдь до мене, мені потрібен догляд. А потім разом повернемось додому.
— Яка з мене доглядальниця? Я вже стара і хвора.
— Тобі 69 років, це не так уже й багато! Я стільки років надсилав вам гроші!
Мати так і не приїхала. Пізніше колеги допомогли мені повернутися додому. Я опинився в інвалідному візку, хоча лікарі казали, що з реабілітацією є шанс знову ходити. Я жив з мамою, планував продати машину, щоб поїхати на лікування. Але через два місяці мама сказала:
— Ти ж не зможеш увесь час жити зі мною?
— Чому? А де мені жити?
— Розумієш, я маю друга, і ми планували, що він переїде до мене. Хотіли зустріти старість разом.
— Тобто для того, щоб доглядати сина, ти занадто стара, а щоб зустрічатися з чоловіками — ні?
— Що ти таке кажеш? Спробуй мене зрозуміти, я не знаю, скільки мені лишилося жити.
Я був вражений і скривджений. Продав машину та купив невелику квартиру на околиці за 12 тисяч євро. Грошей майже не лишилося. Я звернувся за допомогою до сестри, адже мені були потрібні кошти на лікування. Але Іра плакала, що в неї діти та борги.
Тоді я звернувся до одного реабілітолога. Після довгих умовлянь він погодився працювати зі мною індивідуально, принаймні навчити мене необхідним вправам. Зараз я вже ходжу з милицями. Але мама та сестра навіть не відвідують мене. Я вирішив більше не дзвонити їм, оформив інвалідність і ледве зводжу кінці з кінцями. Я ніколи не вибачу їм цього. Я знову почну заробляти, але навіть якщо мати захворіє — ні копійки їй не дам. Це буде справедливо, згодні?
Найближчі люди розбили мені серце. Як можна таке забути?