Не думала, що на старості років мені доведеться шукати роботу, щоб організувати дочці весілля.
Ми з чоловіком одного віку, одружилися у 23 роки. Молоді й повні сил справлялися з усіма труднощами. Спочатку жили з моїми батьками у селі, а потім збудували власний будинок, облаштували двір. На той момент нам уже було 35 років.
Батьки та свекри постійно нас підганяли:
– Коли ж ви нас потішите онуками? Скільки можна тягнути, живете тільки для себе!
Ми й самі мріяли про дітей, але не виходило. Лікарі говорили, що ми обидва здорові. До різних цілителів та знахарів їздили, але все безрезультатно.
Лише коли нам було по 39 років, народилася наша довгоочікувана дочка Христина. Ми так довго її чекали, що розпестили її з дитинства.
Вона завжди отримувала все, що хотіла. Хоча ми жили в селі і господарювали, Христина ні за що не бралася. У школі навчалася добре, і після її закінчення поїхала до Чернівців вступати до університету. Нині вона вже на третьому курсі.
Під час навчання вона знайшла собі нареченого, і вони планують весілля. У нас з чоловіком є деякі заощадження — 1500 доларів. Для нас це пристойні гроші, але для Христини, схоже, це дрібниця.
– Що це за сума? На неї навіть нормальне весілля не організуєш. Ви ще й квартиру нам маєте купити, – заявила дочка у гніві.
– Де ж нам взяти такі гроші? – питаю її.
– Заробіть. Що ви робили, доки я не народилася? Треба було одразу думати про житло для дитини. А якщо ні, продайте свій будинок.
– Доню, але ми вже пенсіонери. Куди нас візьмуть на роботу?
– Навіщо ви мене так пізно народили? Тепер від вас ніякого толку. Немічні, з вами навіть соромно вийти кудись.
Нам з чоловіком дуже прикро таке чути. Ми завжди робили для неї все, що могли. Але, мабуть, не відповідаємо її очікуванням.
Може, і вийде знайти якусь роботу, щоб організувати весілля, про яке мріє дочка. Адже інакше вона зовсім від нас відвернеться.
Що ви зробили б на моєму місці?