Після розлучення я з п’ятирічним сином переїхала до старої однокімнатної квартири своєї бабусі. У ній не було ремонту понад 25 років. “Тяжко так жити”, – часто думала я, журячись про те, що не можу дозволити собі ремонт. Не допомагали й нерегулярні аліменти, які колишній чоловік виплачував через свій нестабільний спосіб життя, орієнтований на вечірки. Його батьки, матеріально заможні, відмовилися допомогти. Коли я попросила про допомогу, моя свекруха запропонувала: “Ти можеш жити у нас.
Ніхто тебе не виганяв”. “Вони не бачать проблеми”, – пробурмотіла я про себе, – “вони не помічають, як поведінка їхнього сина впливає на нашу дитину”. Незважаючи на всю безрадісність ситуації, мій колишній нещодавно пообіцяв зміни. “Я тимчасово попрацюю вантажником і оплачу ремонт”, – заявив він. Дивно, але одного з вихідних він з’явився тверезим, допоміг зняти шпалери і навіть приніс штукатурку для стін. Я була сповнена обережного оптимізму і купила нові шпалери. Але потім – тиша. Він зник лише через два дні роботи. Мої дзвінки залишилися без відповіді. Гроші так і не прийшли. Я витратила на ці шпалери останні кошти. Зневірившись,
я знову звернулася до свекрухи. Вона побачила у цьому можливість. “Переїжджайте до нас”, – запропонувала вона, – “а квартиру після ремонту здайте в оренду”. Вона сумувала за онуком, хотіла, щоб життя сина стабілізувалося, але його згубні звички вимотували мене. “Щоразу – одні порожні обіцянки”, – зітхнула я. Почуваючись ізольованою, незважаючи на численних друзів, я розмірковувала про свої подальші дії. Не маючи підтримки від мачухи і віддалившись від батька, я почувала себе самотньою. “Хто я для неї?”, – часто запитувала я сама себе.