— Загалом так, дорогі мої батьки, я вирішив піти від дружини. Набридло. Сина на ноги поставив, тепер хочу пожити на своє задоволення, — сказав сорокап’ятирічний Антон, прийшовши до батьків. Семен з Марією переглянулись. — А як же Анечка? — перелякано спитала мати. — Ви з нею посва рилися? – Ні. Ми не лаялися. Я їй поки що нічого не сказав. – Вона й не підозрює? — Марія дивилася на сина вражено. — Ти собі іншу знайшов? — Запитав Семен. — Якби знайшов іншу, то не прийшов би до вас. Чи можна я у вас поживу? — Запитав син.
— Можна, але тільки… — почала Марія, але чоловік перебив її. — Пізно, синку. Нема вже «нас». – Як це нема? — здивувався Антон – А так. Розлучаємося ми. Ну і квартиру nродамо і гроші поділимо. Так, Маріє? — Ага, — закивала головою жінка, зі страхом дивлячись на чоловіка. — Збрендили, чи що? — син від подиву вnав на стілець. — Півстоліття разом, вас то куди потягнуло?! Ви свій вік врахували? — А ти нас віком не нарікай! — вигукнув Семен. — Я ось собі вже будиночок у дачному кооперативі придивився. — Мам, але як же так? — син зі страхом подивився на матір.
— Ось так. Ти ж сам кажеш – набридло. Ось і ми хочемо на своє задоволення пожити. Хоча б на останок. — Але ж ви ніколи не лаялися! — Ну так і ви з Анечкою не сва рилися, — сказав Семен. — І коли ви плануєте роз лучитися? — А ви коли? — Та яке тепер роз лучення! — приречено зітхнув Антон. — Мені тепер дбати про вас треба буде, а не витра чатися на оренду квартири. — Тоді вали до дружини! І свої безглузді думки викинь з голови, — сказав Семен… — Скільки років з тобою живу, а досі до твоїх жартів звикнути не можу, — сказала Марія, обійнявши чоловіка. — Та я сам злякався, коли ти підтримала мене…