Интересное тут

Моя дружина nомерла кілька років тому. Нашому синові тоді було чотири роки. Останній рік її життя був для нас дуже важким. Моя мама забрала на час Сашка, нашого сина, до себе, щоб той не бачив страждання матері. Вже п’ять років ми із сином живемо вдвох. Перший рік був дуже важким. І я, і син дуже сумували за нею. Синові особливо не вистачало материнської любові та теплоти. Благо, Сашко зараз ходить до школи, має нових друзів, на плавання теж записався. А я працюю, доглядаю сина. Про особисте життя навіть не думав доти, доки не зустрів її. Я був на весіллі свого двоюрідного брата. Діти дуже добре продумали все, було дуже весело. Там мене на повільний танець запросила одна дуже гарна дівчина. Ми з нею після цього дуже багато балакали.

А коли я проводив її додому, ми обмінялися номерами. Другого дня я не подзвонив їй. Згадував наші з дружиною веселі моменти, народження сина, як ми чекали на нього. Вирішив поділитись цим потоком думки з мамою. Вона сказала, що буде правильно, якщо я подзвоню їй. Сашко все одно рано чи пізно створить свою сім’ю, а я залишусь один. Коли я хотів зателефонувати Лаурі, вона сама зателефонувала і запросила в кіно. Я погодився. Ми пішли на побачення, я одразу їй розповів про те, що маю дитину. Вона, зі свого боку, зазначила, що була у шлюбі два роки, потім роз лучилася, дітей у неї немає. От і почали ми частіше зустрічатись. Потім познайомив її із Сашком.

Вона приходила до нас додому, готувала нам смачну їжу. Іноді ночувала. Мені було добре, коли я прокидався поряд із коханою жінкою. Коли запропонував їй переїхати до нас, вона сказала, що соромиться мого сина. Але Сашко дуже добре ставився до неї. Ніколи нічого nоганого не говорив. Я просто вирішив зачекати. За півроку я зробив їй пропозицію. Я все гарно придумав. У величезному кафе ми були самі, я реально хотів зробити цей день для неї особливим. Коли я зробив пропозицію, вона сказала, що не погодиться, поки я не вирішу питання з сином. Лаура сказала, що Сашко ніколи не визнає її як маму, для нього вона завжди залишиться чужою людиною. І додала, що якщо я перевезу Сашка жити до моїх батьків, то вона погодиться. Я не знаю, як зробити: він же мій син. А вона – моя улюблена жінка. Як вона могла запропонувати таке?

Ми з майбутнім чоловіком познайомились на вечірці у друзів. Не скажу, щоб він тоді мене зачарував. Навпаки, Віктор сидів десь у куточку і більше мовчав. Але погляд його на собі я кілька разів упіймала. А за тиждень він зустрів мене біля інституту. Віктор не став прикидатися, що зустріч випадкова, одразу сказав, що чекав на мене тут уже близько півгодини і запропонував проводити. Так і повелося. Близько місяця Віктор щодня зустрічав мене після занять і проводжав додому. Іноді ми ходили гуляти у парк, іноді у кіно. А потім Віктор запросив мене до ресторану. З цієї нагоди я, звичайно, причепурилася. Навіть нові туфлі купила. А у ресторані про це пошкодувала – туфлі нещадно тиснули.

Було настільки некомфортно, що я просто їх скинула під столом. Благо скатертина це дозволяла. А коли настав час йти, я їх просто не змогла вдягнути. Через те, що ноги вже були натерті, засунути їх у туфлі було просто стра жданням. А може вони набрякли. У мене аж сльо зи з очей полилися від обра зи. Віктор заметушився, дізнався про причину і попросив почекати його, а сам кудись зник. Я сиділа і вмовляла себе, що nлакати через те, що сталося, просто смішно. І тут Віктор приносить мені пару новеньких кросівок, тих, на які я нещодавно задивлялася. Мабуть, тоді я його й покохала. Віктор досі дуже уважний та дбайливий. Про це я думаю щоразу, коли бачу жінок, які тягають важкі сумки з продуктами.

Звичайно, я теж дещо купую, але по дрібниці – йогурти, випічку якусь, хліб. А основну провізію Віктор купує одразу на місяць. Сам. Мені не потрібно йому нічого писати на папірці, він і сам все чудово знає – скільки м’яса, скільки фруктів та овочів, які крупи, якісь копченості. Днями ми з подружкою чай пили, розпускали плітки про те, про це, коли заявився Віктор, зі своїми пакетами. Подружка аж перелякалася, вирішила, що настане кінець світу, а вона до нього не готова. Але коли Віктор прийшов з другою партією продуктів і до того ж приніс нам торт Прагу, тоді вона точно оцінила, який мені скарб дістався. Справді скарб, і я не знаю – за які такі заслуги.

Мама Михайла часто приходила до нього додому без попередження. Вона вважала, що коли це її син, то й попереджати немає потреби. Це дуже не подобалося дружині Миші — Ліді, але нічого не вдієш, не виганяти ж свекруху з дому. Але свекруха спеціально вибирала такий час, доки Ліди немає вдома, а лише син у квартирі. Вона під приводом того, що на полицях курно лазила по поличках у шафі. Це дуже дратувало Ліду. А одного разу Ліда помітила, що їхні спільні з чоловіком гроші кудись зникають. Те, на що витрачає гроші Ліда та Мишко, вони обидва записували, бо відкладали на свою велику мрію-відпочинок на морі. Але під кінець місяця більшої частини грошей не вистачало.

Тоді вони ввечері сіли і почали перераховувати, хто й куди витратив за місяць. І з’ясувалося, що ніхто з них зниклих грошей не витрачав. -Міша, ти не ображайся, але я помічаю пропажу грошей після приходу твоєї мами. -Я теж, насправді. Якось я її навіть упіймав на цьому, вона сказала, що витирає пил, але я помітив, що вона недбало стиснула купюру в руці. Я спитав її, навіщо вона бере мої гроші, а мати відповіла, що я її син, тому вона може брати скільки хоче грошей. -Це не виправдання, у нас із тобою родина та свої витрати. Тим більше, твій батько нормально заробляє і дає матері гроші, тоді навіщо вона бере їх у тебе, так ще й без попиту.

-Напевно, щоб потішити своє его, мовляв, може у сина забрати гроші -Пропоную поставити сейф, я впевнена, що так гроші не пропадуть. Мишко купив сейф, навіть прикріпив його до полиці шафи, щоб його було просто неможливо зрушити з місця. -Синку, а що це ви тут сейф поставили, мільйони зберігаєте? -Так мама, а ще алмази та діаманти. -Все жарти жартуєш, вам що гроші нема на що витрачати, раз сейф поставили, — мати почала обурюватися, і Мишко вкотре переконався, що вся проблема в ній.

Мій хлопець, з яким я зустрічалася понад 7 років, kинув мене в день нашого весілля. Я стояла у весільній сукні і не розуміла, як таке можливо, і куди подівся мій ненаглядний. Варто зазначити, що ні його батьки, ні друзі теж нічого про його зникнення не знали. Я все не здавалася, чекала на нього до останнього, але він так і не прийшов… зате до мене підійшов його близький друг і передав мені листа, де синім по білому було написано: «Я впевнений, що ти знайдеш своє щастя з іншим. Не чекай мене.

Живи та радуйся своєму життю. Ви бач, що так nідло вчинив. Ти потім усе зрозумієш». Мої майбутні свекри самі не розуміли, що відбувається, адже їхній син сам дуже активно готувався до весілля, і жодних натяків на те, що він не прийде, не було. З того часу минуло кілька місяців. Мій колишній наречений все ж таки повернувся додому до батьків, але ми обидва після цього уникали один одного. Ще через деякий час я дізналася про жа хливу новину. Його не ста ло…

Це був найrірший день у моєму житті. Його близький друг приніс мені його прощальний лист і розповів мені те, що я боя лася почути найбільше. Мій хлопець був хво рий… напередодні весілля він дізнався, що його стан kритичний, і рахунок йде вже на дні. Він не хотів робити мені бо ляче, але не прийшовши на весілля, він вибрав найменше з ло. Той прощальний лист досі лежить у моєму комоді. Я ніяк не можу зібрати волю в кулак і прочитати його нарешті.

Мій чоловік, Антон, приїхав навчатися в місто з села, тут же залишився працювати. Потім зустрів мене, а за рік ми одружилися. З квартирою проблем не було, бо я вже мала свою двокімнатну квартиру. Тут же, у місті, мешкає молодша сестра Антона. Але вони між собою не дуже й спілкуються. З батьками Антона я познайомилася вже заміжньою, коли ми поїхали до них у гості. Як з’ясувалося у свекрухи солідний город та ще купа живності у дворі. Ми їздимо до батьків Антона рідко, в основному про їхнє здоров’я та справи чоловік дізнається телефоном. Коли сам дзвонить їм. А його батьки дзвонять нам, коли щось від нас потрібно.

Зокрема, коли знадобилися гроші на спорудження прибудованого до будинку туалету. Незважаючи на те, що свекруха має великий город і живність, ми жодного разу від них жодних подарунків не бачили. Зрозумійте мене правильно, ми не потребуємо овочів та фруктів. У моїх батьків є дача і вони постачають нас усім необхідним на повну. Але, як кажуть, дорогий не подарунок, дорога увага. А ось цього з боку свекрів не було. Нашим благополуччям вони цікавляться лише тоді, коли від нас щось потрібно… Тиждень тому чоловікові дзвонить земляк. Каже: «Привіз гостинець твоїй сестрі, а їх нікого вдома немає. Мені ніколи твою сестру шукати. Я привезу гостинці до тебе, а вона потім забере».

Антон сказав: «Привозь». Чоловік привіз і попередив, що там, серед іншого, є м’ясо, мовляв, треба перекласти в холодильник. «І часто ти возиш гостинці?», Запитав Антон. «Так почитай кілька разів на місяць.», відповів чоловік. А нам свекруха постійно плаче, то в неї посуха, то мор, то неврожай. І тягне гроші. А дочки підношення відсилає регулярно. Коли свекруха, в черговий раз зателефонувала синові, щоб попросити про допомогу, Антон відповів: «Ти у дочки своєї допомоги попроси. А в мене тут мор із посухою вічні».

Мама зібралася поїхати в гості до сестри. На місяць. Природно тягне із собою чимало речей, про всяк випадок, і багато важких сумок з гостинцями. Сама вона їх зрушити з місця не могла. Ми з чоловіком і братом поїхали до неї, щоби відвезти на вокзал і посадити на поїзд. А там її вже зустрінуть на вокзалі родичі. Ми приїхали за нею, стали перед будинком, ближче до під’їзду, брат піднявся до мами, чоловік трошки затримався. Дещо поправив у багажнику. Вже збирався піти за братом, як, в цей час під’їжджає автомобіль, з нього висовується блондиниста (як за формою, так і за змістом) жіноча голова і вере щить на весь двір.

— Звільніть, негайно, моє місце паркування! Знаха бніли взагалі! Чоловік підійшов, спокійно пояснив, що ми стали на кілька хвилин. Завантажемо речі та поїдемо. Але білявка вже нічого не хотіла слухати. Продовжувала сkандалити. — Мені ваші проблеми по барабану! Це моє місце паркування! Ви пошкодуєте, що встали там! Вона поставила машину так, щоби ми не могли виїхати. Дістала телефон. — Я дзвоню чоловікові! Він зараз прийде та розбереться з вами! Ви дуже пошкодуєте, коли він спуститься! Тут, з першими сумками, спустився брат. Ми розповіли йому про kонфлікт. Чекаємо на «страաного» чоловіка «на розбірки».

Дочекалися. З під’їзду вийшов чоловік інтелігентного вигляду. Підійшов до моїх чоловіків. — В чому проблема? Мій чоловік коротко описав ситуацію. На обличчі промайнула гримаса, сенс якої: «Як вона мене дістала». Повернувся, пішов до машини дружини, відчинив дверцята, простяг руку, допоміг вийти, потім сів за кермо та припаркував її машину в іншому місці. Треба було бачити шалену пику цієї пані. Потім потис руки мого чоловіка і брата, і схопивши дружину під руку затяг її в під’їзд. Ну що тут скажеш? Чоловік правильно оцінив ситуацію та адекватно відреагував. Молодець!

Коли я виходила заміж, то уявити не могла, що моя свекруха так сильно може дістати мене. Після весілля ми з чоловіком вирішили трохи пожити у його матері, щоби накопичити rроші на оренду. Спочатку все йшло швидко і непомітно. Ми з чоловіком приїхали з весільної подорожі, обидва багато працювали, тому вдома нас було не видно. А в день вихідного свекруха увійшла до нас у кімнату і почала будити мене: -Що сталося, котра година? -Зараз 6 ранку, скоро мій син прокинеться, а ти все ще лежиш.

Якщо я цей тиждень якось терпіла твою зневагу до жіночих зобов’язань, то на вихідних такого не буде. -Що? Про що ви взагалі кажете? -А про те, що ти маєш чоловікові смачний сніданок зробити, порадувати його. -Нехай встане, зробить собі яєчню і радіє! Мене вразила логіка свекрухи. Чому це я маю жертвувати своїм сном. Адже я теж як чоловік багато працювала цей тиждень, я б теж не відмовилася від сніданку в ліжко, але найбільше мені просто хотілося виспатися. А потім свекруха стала зв инувачувати мене в тому, що я не так господарюю: -Підлогу ти повинна мити з хло ркою! -Якою хло ркою,

від неї потім вся квартира два дні смердить. Зараз продають нормальні та з гарним запахом миючі засоби. -Ти своїми ногами в будинок бруд притягла, от тепер тільки хлорка з цим впорається. Мені та чоловіку набрид такий спосіб життя, і ми вирішили просто втекти. Зібрали необхідну суму та зняли квартиру, тільки от свекруха не знає нашої адреси, щоб не приходила і не качала свої права. Чоловік її часто відвідує, тому немає потреби їй ще щось говорити.

Випадок перший. Приходжу до супермаркету за передноворічними продуктами. Накупила повний візок продуктів, стою в черзі до каси. Дійшла черга і до мене, касир пробиває товари, я складаю у пакет. Коли черга дійшла до двох банок із чорною ікрою, чомусь я побачила одну. – Де друга? — Запитую касирку. — Мабуть, коли знімала магніт, переплутала і поклала не туди, — анітрохи не зніяковіла касирка, і дістала з-під свого столика другу банку. — Можливо… — погодилася я…

Випадок другий. Через місяць, в обідню перерву, пішли з колегою до того ж супермаркету. Їй треба було купити харчі додому, а я пішла за компанію. Повертаємось. Колега вирішила перекласти в холодильник куплену рибу, щоб не зіпсувалося до кінця робочого дня. — Я пам’ятаю, що брала дві упаковки філе. Де ж друга? Може дорогою впустила? — Здивовано дивиться на мене вона. — Тепер уже нікому нічого не доведеш…

Випадок третій. Готувались ми до корпоративу. Склали список, скинулися, і «відрядили» мене до супермаркету. Набрала за списком, завантажила в кошик, ну і далі за сценарієм — черга, каса. Касирка швидко пробиває товар, я складаю у пакети. Касирка хотіла викинути чек, але я вимагала його. Перед колегами треба відзвітувати. Приходжу, розкладаю придбане, звіряю чек та список. За списком у мене п’ять шоколадок, за чеком теж п’ять, за фактом чотири. За списком у мене три баночки гусячого паштету, за чеком теж три, за фактом дві…

Думаю, що достатньо прикладів, щоби переконатися — касирки супермаркетів, користуючись нагодою, kрадуть товар. Як кажуть — «спритність рук…». І виправдання завжди знайдуть, мовляв, переплутала, коли знімала магніт. Тож, шановні читачі, будьте пильні. Адже ще трапляється, що коли у покупця багато покупок, касири приписують зайве… Я свою справу зробила, попередила про ризики у супермаркетах. Далі вам вирішувати. Як то кажуть: «Попереджений, значить озбро єний».

Наш із Дімою союз не прийняли ні мої, ні його батьки. І ті, й інші передбачали нам швидке розлу чення, але всупереч їхнім ворожінням наші стосунки лише ставали все міцнішими і міцнішими з часом. Діма досить відомий у широких колах фотограф. Він цією справою займається понад 15 років, його часто запрошують на різні світські заходи. Я це до того, що заробляє мій чоловік чимало. Я до декрету працювала у сфері IT. З народженням доньки я присвятила себе повністю сім’ї і ще жодного разу не пошкодувала про це. Народження дочки трохи зблизило нас з батьками, але одна історія ці відносини сильно зіпсувала. Чоловік поїхав у відрядження на два дні. Саме того дня пішов перший сніг.

Уклавши доньку спати, я вирішила прибрати сніг із нашої доріжки. Сама не зрозуміла, як, але за кілька хвилин я опинилася на підлозі і не відчувала правої руки. Рука швидко набрякла, і вже без висновку ліkаря я чудово розуміла, що руку я собі зламала. Ну, я по життю любитель потрапляти у такі ситуації, тож не сказати, що я здивувалася. Діма, дізнавшись про те, що сталося, пообіцяв бути вдома надвечір. Я одразу зателефонувала мамі, щоб вона прийшла і посиділа з онукою, поки я буду в ліkарні. Відповідь мами збила мене з пантелику.

Вона мені спокійно сказала, мовляв, ти ж знаєш, тато за такої погоди з дому не виїжджає, придумай щось інше. Свекрусі я дзвонити не стала, і з донькою залишилася наша сусідка, тітка Іра. Коли я повернулася з ліkарні з гіпсом на руці, тітка Іра нагодувала мене смачним супом із куркою, а моя мама навіть не подзвонила, дізнатися, як я, і що зі мною сталося. Свекруха, дізнавшись, що я зламала руку, зви нуватила мене у необережності зі словами, мовляв, від такої дами, з руками не з того місця, іншого чекати і не варто. Цей випадок відкрив нам з Дімою очі. Як вишикуються наші подальші стосунки з нашими батьками, ми поки що не уявляємо, ну а тітка Іра стала бажаною гостю на всіх наших святах.

Вона красуня. Волосся переливалися міддю. Карі очі… А він вважав себе посередністю. Любив її з п’ятого класу, але (вважаючи себе негідним) ні словом, ні натяком не показував свого ставлення. Приховував свої почуття під показною байдужістю… Школа пролетіла непомітно. Ось він і з армії демобілізувався. Почуття до однокласниці майже забуті.

Мати, влаштувала свято на честь повернення сина. Гостей було багато. Само собою був присутній і друг Сашка. Разом з ним і вийшли на балкон, поговорити. Адже стільки часу не бачилися. Сашка розповідав про однокласників. Зайшла мова і про Інну. – Рік тому вони з батьком потрапили в автоkатастрофу. Інна зараз пересувається в ін валідному візку.

Здається буде оnерація, проте подробиць я не знаю… Адже ти, Ігор, їй подобався. – Я на випускному зізнався їй у почуттях, а вона відмовила. І почала розпитувати про тебе. Я поцікавився навіщо їй це треба. Інна відповіла, що ти їй подобаєшся. Навіть попросила поговорити з тобою, їй самій гордість заважала. А я промовчав, образа задавила. Прости мене, Ігоре, але може бути воно і на краще? Ігор не відповів.

Повернувся в кімнату, мовчки пройшов у передпокій надів куртку і пішов. Необхідно було залишитися наодинці зі своїми почуттями і думками. Він не звинувачував друга. Він лаяв себе. За боягузтво, за недоречну гордість, за… Ноги самі принесли його до квартири Інни. Відчинила двері мати. Зраділа, запросила пройти в кімнату. – Здрастуй, першою привіталася Інна.

– Здорово. Ти як? – Сам бачиш, – посміхнулася Інна. – І не здумай мене жаліти. – Жаліти? Ту яку люблю все життя?! – Ігор сам сторопів від своїх слів. Сказав і неначе гора з плечей. Інна так само була шоkована. Не вірила. Знадобилося пару місяців, перш ніж вона повірила… Оnерація пройшла успішно. Минув рік, і Інна встала на ноги. Інна та Ігор одружилися.

Щастя молодої сім’ї затьмарював лише наслідок оnерації-вона не могла наро дити дитину… Того дня Ігор повернувся з роботи завчасно. – Збирайся, – сказав він дружині, – я в машині тебе почекаю. Вони під’їхали до дитбудинkу. – Навіщо нам сюди? – Інна напружилася. – Сюрприз… Дівчинка в оточенні іграшок. З мідним волоссям… Інна, Ігор та їх мідноволосе диво. Що ще треба для щастя?