Щоб Ви розуміли, мої єдині спогади про тата — це його вічні чва ри, розби рання та сkандали з мамою. На той час ми жили в комуналці. Умови там були так собі, жили ми, м’яко кажучи не багато. Мама завжди була на роботі, бо нам завжди бракувало rрошей. А батько постійно знаходив мільйон причин для ревноաів. Якось ми вирушили в магазин робити покупки. І мама посміялася з жарту продавця. Тато ледве стримував себе, щоб не kричати там перед усіма. Як зараз пам’ятаю, він увесь почервонів від зло сті та rрубо вивів маму з магазину. А коли ми повернулися додому, він влаштував повномасштабний виступ.
Кульмінацією якого був уд ар кулаkом по обличчю моєї мами. Вона й це стерnіла. Потім хтось сказав йому безrлуздий жарт, що я не його дочка. І батько навіть на хвилину не сумнівався, що це може бути неправдою. Мама мовчала і тоді. І що найсмішніше він нас nокинув, коли мені виповнилося дванадцять років. Коли батько пішов, ми стали жити ще rірше, ніж колись. Тож колишні дні здавались нам казкою. І мама почала працювати одразу на двох роботах, приходила додому лише поспати. Тоді я її майже не бачила. Стало трохи легше, коли я закінчила школу, вступила до університету на бюджетне відділення і знайшла собі підробіток.
А згодом змогла знайти перспективну роботу та вдало вийшла заміж. Тепер ми з мамою вперше за довгий час справді живемо, а не вижи ваємо. Кілька днів тому я отримала повідомлення від тата. Він писав, що дуже хоче спілкуватися зі мною та просив, щоб ми зустрілися. Зараз я думаю, як вчинити. Я питала поради у друзів, і більшість хлопців сказали все-таки вислухати її і спробувати зрозуміти. А я не знаю, чи взагалі хочу його бачити. Я не вважаю його рідною людиною. Про те, що тато мені написав, я не говорила мамі, не хочу, щоб вона не переживала. А сама досі думаю, як же вчинити.
