Оля росла без батька. Мабуть, це підсвідомо штовхало до зрілих чоловіків. У вісімнадцять років вона одружилася з чоловіком тридцяти двох років. Весілля зіграли скромне, і Микола привіз їх у їх, з матір’ю, будинок. Однушку, що залишилася їй від матері, вони вирішили поки що здавати. Наталія Кузьмінічна, мати Миколи, прийняла спочатку Оленьку ласкова. «Доченько… Оленька… Як Коленьці з дружиною — то підвезло… Розумниця… Красуня… А яка господиня…» — говорила вона… «Твоя однокімнатна квартира замала для нас буде. А ще діти підуть. — сказав їй якось Микола. — Давай ми її продамо, а на виручені гроші прибудуємо до будинку пару — трійку кімнат». Ольга не підтримувала, та й не відмовляла чоловікові.
Кілька разів Микола починав аналогічні розмови, і зрештою вмовив. Вони nродали квартиру. З цього дня ставлення матері та дружини до Олі різко перекинулося. «Привів дружину без роду і племені… Недбайлива… Лежебока…». Такими епітетами обдаровувала свекруха невістку. Коля хоч і не бив дружину, але тиснув морально. Не реагуючи на її почуття. Незабаром у них наро дилася дочка. Вилитий Миколай. Дочка, Аліса, стала для Олі відрадою. Минули роки. До шістдесяти років Микола тяжко захворів та nомер. І залишилася Оля вдовою та з вісімдесяти дворічної свекрухою… Якось Оля почула, як nлаче стара. — Ви чого, мамо!? Не плачте. Не треба – розгублено сказала Оля.
— Ну так… Не nлач… Ти мене, мабуть, у богадельню спихнеш, так? На кого тобі чужа, зла стара баба вдома. — Не вгавав свекруху. — Що ви таке кажете, мамо!? Нікуди здавати я вас не буду. — Розсердилася Оля. — Так я тебе все життя труїла, лаяла. Тепер же Коленьки немає, і захищати мене нема кому. – продовжувала своє Наталя Кузьмівна. — За ваші справи хай вас мучить совість. Господь вам суд дя. Я ж вас нікуди не віддам. Будете в нашому домі повік свій доживати. — Доню, пробач мені, дуру стару. — украй розклеїлася стара… Минуло ще кілька років. По мерла свекруха. Аліса вийшла заміж і наро дила онука Ванечку. Життя тепер продовжується.
