Я в сім’ї єдина дитина. Довгоочікувана, але не улюблена дитина. Батькам зараз по 70 років, у мене є сумніви, що я їм рідна дочка. Мені 23 роки, я на п’ятому місяці вагітності. З молодою людиною ми живемо на орендованій квартирі, грошей нам не вистачає. Я вчуся, він вчиться і працює. Два рази нас мало не виселили через несплату, довелося позичати у друзів. Тепер ми в боргах. Їжу практично не купуємо, нема на що. Іноді допомагають батьки продуктами. Мої батьки хочуть, що ми розписалися. Не довго думаючи, ми з хлопцем пішли в РАГС. Потім батьки захотіли онуків.
Мама постійно говорила мені, що я повинна наpoдити, а то буду як вона. Ми дітей не хотіли, поспішати було нікуди. Та й утримувати дитину коштує величезних грошей. Батьки запропонували нам непогану ідею. Якщо я наpoджу дитину, то нам дадуть материнський капітал, на нього ми купимо будинок в селі. Батьки переїдуть в село, а нам залишать квартиру в місті. Ми з Митею подумали і вирішили, що так для нас буде краще. Ми не будемо платити за знімну квартиру, решту грошей зможемо витрачати на себе. Мама обіцяла мені, що поки я буду доучуватися, вона буде доглядати за дитиною
Також обіцяли допомогти фінансово, купити все необхідне мені і дитині. Зараз на сьомому терміні вагітності, а батьки так і нічим не допомогли. Навіть підгузники не купили. Мати часто дзвонить і запитує: — Все готово до наpoдження дитини? — Немає грошей, не знаю на що купити повзунки. — Чим Митя твій думає? Нехай на третю роботу влаштовується. — Мам, пам’ятаєш ти з татом обіцяла допомогти нам фінансово. — Не правда. Ми не могли такого обіцяти. Я не хотіла з нею лаятися, тому мовчала і вислуховувала те, які ми з Митею недолугі. Коли наpoдилася дочка, то батьки згадали про материнський капітал. Але ми з Митею вирішили купити квартиру самі.