Не рідний ти їм, nідкидьку. Ось сестричка твоя наро диться – виженуть тобі одразу з дому – заявила сусідка

0
413

Хлопчик Денис стояв перед тіткою Дашею і дивився в її очі, в яких світилися якісь злісні вогники. — Не правда! Це мої тато та мама! — Правда-правда, ти ось у них спитай, і почуєш, що скажуть! Хлопчик розвернувся і втік, а інші жінки, які сиділи на лавці, спробували напоумити жорстоку Дарину: — Ти що, не в собі, навіщо дитині така молоть? Яка тобі справа? — Нема чого мого Мишку ображати; вчора весь у багнюці прийшов, і з синцем! Цей хуліган постарався; незрозуміло, в кого він пішов, мабуть, рідні батьки були якимись алкашами! З відкритого вікна першого поверху виглянула ще одна жінка, і сказала: — Твій Мишко хотів щенят в калюжі втопити, а Денис не дозволив; там вони в калюжі і побилися, я не встигла підбігти! — А ти не встрявай у розмову! Подумаєш, шавку хотів утопити, он скільки бігає, розплодилися, не пройти! Вікно зачинилося, а Дарина після своєї тиради побачила, що всі, хто сидів поруч, почали розходитися. — Ну, і йдіть! Більше місця буде! Подумаєш, які уразливі! — мчало слідом жінкам. Потроху темніло. З під’їзду вийшла мама Дениса, яка ходила на 9-му місяці вагітності і ось-ось збиралася народжувати. — Тіто Дашко, ви мого Дениску не бачили, щось не можу додзвонитися, а на подвір’ї не видно? — Я йому що, нянько? — відрізала сусідка та пішла додому. Вдома вона поділилася своєю сваркою з чоловіком, що сидів біля екрану з пляшкою пива. Але й той мав адекватну реакцію на поведінку дружини:

— Ти що, зовсім дурниця? Нехай пацани самі між собою розбираються, а наш нехай вчиться здачі давати, а не пакостити нишком! Мама Дениса присіла на лавочку біля під’їзду і ще кілька разів намагалася додзвонитися до сина, але все було марно. Набрала чоловіка і в цей момент відчула, що відійшли води. — Сашко, Денис зник, і я народжую! Чоловік прилетів на машині разом зі «швидкою» і, відправивши дружину до пологового будинку, почав бігати в пошуках Дениса. Той сидів на березі невеликої річечки, досить далеко від будинку. Сюди часто приходили з батьком ловити рибу. У голові крутилося: «З батьком… чи не батьком… Не дарма ж вона так сказала… і не схожий я на них…» Сльози котилися з очей, і Денис не міг зупинитись. Згадував, як мама сиділа кілька ночей, коли в нього була температура, як батько не поїхав у відрядження, щоб повболівати за нього на змаганнях, як він сьогодні вранці слухав маленьку сестричку у мами в животі, і хотів, щоб її назвали Настенькою, а мама погоджувалася: «Ну, якщо ти хочеш, нехай буде настінна». Тут, біля його річки і знайшов батько. Спочатку хотів лаяти, але, помітивши стан Дениса, сів поруч: — Давай, викладай, чому вогкість біля річки розводиш?

— Тітка Даша сказала, що ви мені нерідні, і виженете в інтернат, коли сестра народиться… — хлопчик нахилив голову і заплакав. — Денисе, це все нісенітниця, що сказала сусідка. Ми всі – одна родина. Так, мама не народжувала тебе, як ось, скоро народить Настю; тоді в неї не могло бути дітей, а ми дуже хотіли сина, і забрали тебе з дому малюка. Я не знаю, чому жінка, яка народила, лишила тебе там. Але те, що ти мій син — я знаю абсолютно точно. І ти мусиш знати, що рідніша за тебе і мами в мене нікого немає, а тепер буде ще й Настя. Денис потроху заспокоївся і взяв батька за руку: — А ви мене справді не кинете? — Ніколи! – А де мама? -Вона вже в лікарні, давай вибиратися звідси, поїдемо відвеземо їй дещо туди. Батько взяв сина на руки, чого не робив давно, і вони пішли до машини. Передавши пакет у приймальний спокій пологового будинку, сіли в сусідньому парку на лавочку, і стали чекати. Ніч пролетіла непомітно, вони розмовляли про все. Денису найбільше було цікаво слухати історії про дитинство батька та мами, як вони познайомилися, а потім вони стали вирішувати, який краще коляску купити дитині. І вчасно! Задзвонив телефон; чоловік увімкнув гучний зв’язок, і вони почули стомлений, але радісний голос мами: — Вітання! Нас уже четверо! — в динаміці пролунав плач Настеньки. — Ти знайшов Дениса? — Так, ми тут поряд, разом чекали сестричку! — Мамо, ти коли повернешся додому? – Денис вихопив телефон. — Ми скоро підемо за коляскою, я з Настею гулятиму! — Звичайно будеш, мій рідний, вже зовсім скоро будеш!