Коли я отримав дім від дідуся, зателефонувала мама і заж адала, щоб я віддав його сестрі

0
50

Я виріс у неповній сім’ї: батько пішов, коли мені було менше 2 років. Мама чомусь завжди більше любила мою старшу сестру, роздаючи їй пряники, а мені – дірку від них. Так тривало все моє дитинство та шкільні роки. Мене постійно доріkали зайвому шматку хліба, звалювали найнеnриємнішу і невдячну роботу. Я мріяв, що коли закінчу школу і вступлю вчитися, поїду до міста. Заради цього я старанно займався навіть ночами, і мої старання не пройшли даремно. Вступ до ВНЗ було безnроблемним; тоді мати навіть не поцікавилася, куди я вступив, де знаходиться мій гуртожиток, просто зітхнула: “Нарешті розуму набрався, бо все на моїх плечах було!” Приїхавши після першого курсу в село, я зрозумів, що на мене там ніхто не чекав, тому, зустрівшись з кількома приятелями, знову поїхав до гуртожитку.

5 років пролетіли непомітно. Я дзвонив матері, вітаючи її з Днем народження та Різдвом, але замість вдячності вона завжди дізнавалася, чи не маю якогось доходу, щоб допомогти їй і сестрі. Доходу у мене тоді не було, окрім підвищеної стипендії. У місті вона розходилася дуже швидко, і нічого перерахувати рідні я не міг, за що вони обра жалися. Коли почав працювати, мати знову почала питати про мій достаток. Я надсилав їм невеликі суми, але не часто. Оренда квартири тягла значну суму з моєї зарnлати, але рідня вирішила, що я просто не хочу з ними спілкуватися, і за чотири роки я дійсно втратив інтерес до них. Їх ніколи не цікавило, чи вистачає мені rрошей на найпростіше, стереотип “живе у місті – значить баrатий” робив свою чорну справу.

Сестра вийшла заміж за односельця, подарувала йому двох дітей, розлу чилася, знову вийшла заміж, знову стала мамою і знову розлу чилася. Напевно, мужики не могли з нею ужитися. Знаючи її не простий характер, я не дивувався. Нотаріальний лист упав мені, як сніг на голову. Відвідавши контору та поспілкувавшись з нотаріусом, я дізнався, що дід, батько мого батька, вирішив залишити мені після відходу в інший світ свій дім у передмісті. Не знаю, чим я йому так сподобався, адже прямим спадкоємцем був мій батько, якого я зовсім не пам’ятав, і при зустрічі ніколи не дізнався б. Швидше за все, він розповів матері про мою спадщину. Побачивши на телефоні номер матері, я здивувався – це був її перший дзвінок. Щоправда, здивування швидко пройшло, коли я почув про те, що Катерині (моєї сестри) треба допомогти із житлом.

Мати хотіла, щоб я продав будинок і віддав rроші сестрі на купівлю квартири. Це не входило до моїх планів, про що я й повідомив матері. Досить довго вона намагалася мене вмо вити, дзвонила і сестра, сkаржилася на своє нещасне життя, а коли я запитав, чи знає вона, як я жив усі ці роки, сестра раптом замовкла і злобно прошипела: Ти мене ніколи не любив! Задавши їй зустрічні питання про її сестринську любов до мене, почув у слухавці короткі гудки. Через півроку я вступив у права спадщини, потім вдало продав будинок, і до дня нашого одруження з Марічкою у нас уже була власна двокімнатна квартира, в якій ми живемо й зараз. А з матір’ю та сестрою я не спілкуюся. Вони не змогли мені проба чити, що я маю квартиру, і що тепер щасливий.