Коли компанія, в якій я працювала, закрилася, я втратила єдине джерело прибутку. Я благала власників квартири про поблажливість, та вони дозволили нам жити “в кредит” протягом шести місяців.
Незважаючи на мої спроби знайти постійну роботу, інформація про те, що я одинока мати, здавалося, зачиняла переді мною всі двері.
Якось, емоційно виснажена, я опинилася біля дитячого будинку. Я увійшла і побачила теплу, гостинну обстановку, яка різко контрастувала з нашими власними обставинами.
Саме тоді я прийняла найнебезпечніше рішення – залишити там свого сина, вважаючи, що у нього буде більше шансів на стабільне життя.
Це рішення буде переслідувати мене вічно. Я маю слабку надію на те, що ситуація може змінитися на краще, і що одного разу я зможу повернути його, хоча боюся, що син вже ніколи не пробачить мене. Але зараз, перебуваючи у розпачі, я не бачу іншого виходу…