Після роботи Віра вирішила заглянути до батьків, щоб забрати ключі від дачі. Після зими там треба було навести лад: щось полагодити, щось вимити, роботи вистачало.
Влітку батьки завжди жили на дачі, їм там подобалося. Хоч вони вже й літні, і давно не садили великих городів, обмежуючись парою грядок та квітником для душі, але все одно з радістю переїжджали туди, як тільки тепліло.
Догляд за дачею Віра з чоловіком взяли на себе. Раніше у цьому допомагав її молодший брат Валерій. Віра та Валерій завжди були близькими, підтримували один одного, відзначали свята разом. Але все змінилося, коли брат одружився.
Валерій наважився на шлюб у свої тридцять п’ять. Рідні раділи за нього, весело гуляли на весіллі. Але незабаром після цього він ніби віддалився. Навіть до батьків почав заходити нечасто. Просити в нього допомоги було марно. Турбота про батьків повністю лягла на плечі Віри.
Але вона все ще сподівалася, що все налагодиться. Однак після народження дочки Валерій заявив:
— Тепер моя сім’я — це дружина та дитина. А ви просто родичі.
Сказав і повністю перервав спілкування. Віра сердилась на брата, батьки переживали, але з цим довелося змиритися. Так минуло три роки.
Коли мама відчинила двері, її погляд був винним і напруженим.
— Що трапилося? Знову посварилися з татом? Де він? — Почала розпитувати Віра.
— Та все у нас з батьком нормально, — відмахнулась мама. — Він у кімнаті, телевізор дивиться.
— Тоді що сталося? — Віра кинула погляд на незнайомі речі у передпокої. — У вас хтось у гостях?
— Ну, можна й так би мовити, — прошепотіла мама. — Проходь, сама побачиш.
— Що, блудний син повернувся? — Здогадалася Віра.
— Тихіше, будь ласка, не кажи так голосно, почує, — благала мама. — Прийшов з речами. Щось у них сталося. Два дні вже живе, сидить тихенько, тільки на роботу і за чаєм виходить.
— От як! Тепер ми для нього знову сім’я? — навмисне голосно промовила Віра.
— Віра, я благаю тебе, не треба… — зітхнула мама.
— А чому він вирішив прийти до «родичів», а не своєї сім’ї? — Віра не вгамувалася.
— Маму не чіпай, — Валерій з’явився з кімнати. — Не бачиш, їй і так важко?
— Треба ж, пожалів матір, — Віра не змогла стримати сарказм. — А де твій жаль був раніше? Це я їх доглядала, коли вони хворіли, бо ти від них відмовився. А тепер прийшов, весь такий пухнастий, і поради роздаєш.
— Що ти хочеш? Щоб я пішов?
— Краще б так. Але ж ти не підеш, правда? — розлютилася Віра.
— Заспокойтесь обоє, — мама схопилася за бік.
Валерій відразу підхопив її і відвів у кімнату, поклав на диван. Віра принесла склянку води.
— Швидку викликати? — з тривогою спитала вона.
— Ні, почекай. Може, минеться,— слабким голосом відповіла мама, а потім додала з усмішкою: — Помиріться. Ну, будь ласка, як у дитинстві.
Брат з сестрою вдали, що помирилися. Після цього всі разом пили чай, говорили про погоду, дачний ремонт та про те, коли батьки переїдуть на дачу.
Коли Віра йшла, вона пошепки сказала Валерію так, щоб батьки не почули:
— Я тебе ніколи не пробачу.