У 2017 році я переїхала до Барселони. Там жила моя хрещена, Маринка, і вона допомогла мені з роботою. Я поїхала за кордон, щоб сплатити за лікування чоловіка. Тоді мій коханий Орест боровся з раком легень, і на операції та хіміотерапію потрібні були величезні гроші – сотні тисяч доларів. В Україні моя зарплата була мізерною, ледь вистачало на частину необхідних ліків. Хресна запропонувала допомогу з працевлаштуванням в Іспанії, і я одразу зібралася, оформила документи та поїхала. На той момент нашій дочці було вже 20 років, вона могла доглядати батька в лікарні. Я влаштувалась одразу на дві роботи: вранці працювала на складі з продуктами, а ввечері прибирала офіси та магазини. Усі зароблені гроші я надсилала дочці, щоб вона могла оплачувати лікування Ореста.
Проте за три місяці після мого від’їзду чоловіка не стало. Я навіть не встигла з ним попрощатися, обійняти чи потримати за руку. Після похорону я не хотіла повертатися до Барселони – сиділа вдома та гірко плакала. Дочка та зять підтримували мене, намагалися втішити. Згодом біль притупився, і я знову поїхала на заробітки. Робота стала для мене порятунком, допомагала відволіктися від важких думок про покійного чоловіка. Я почала відкладати гроші на спокійну старість, щомісяця переказувала частину коштів на картку. Не забувала і про дочку із зятем: відправляла продукти, невеликі подарунки. Коли народилася моя перша внучка Злата, я привезла їм новий візок, ліжечко та подарувала 2000 євро, адже Христина була в декреті, а сім’ю забезпечував лише Михайло.
За ці роки я накопичила пристойну суму. Цього місяця приїхала до України на свята, привезла гостинці та подарунки для рідних. Христина зараз чекає на другу дитину, пологи повинні бути в квітні. Деякі речі залишилися від старшої внучки, але багато вже зношене – одяг у плямах, подекуди з дірочками. У квартирі теж потрібен ремонт: меблі старі, сантехніка підтікає. Дочка зустріла мене тепло, приготувала смачну вечерю. Поки нікого не було у кімнаті, я залишила на столі конверт з грошима. – Ось, візьми. Зробіть ремонт, відкладіть на дитину. – Мамо, ти що, банк пограбувала? – Ні, це для тебе. Доню, адже я тільки добра вам бажаю. Нехай буде на зберіганні. Наступного дня до мене прийшов зять. Він був злий, обличчя почервоніло від гніву.
– Забирайте! – Сказав він, кинувши гроші на підлогу. – Що трапилося? Що сталося? – Мені ваші подачки не потрібні! Ви хочете мене принизити цими євро? Показати, який я нікчемний, що не можу забезпечити сім’ю? – Я просто хотіла зробити вам подарунок для дитини… – І що? Тепер гроші тягати? Приємно принижувати зятя? Звісно, що може заробити звичайний інженер! Ми дуже посварилися. Зять категорично заборонив доньці приймати мої гроші та навіть повернув усі подарунки, які я привезла внучці на свята. Тепер він не хоче навіть святкувати зі мною Різдво. Думає, що я спеціально принижую його. Але я ніколи не хотіла псувати з ним стосунки. Ці гроші – моя підтримка, мій спосіб висловити кохання.