Ми з Петром одружені вже 35 років. Наше життя ніколи не було ідеальним, але ми виростили дітей і тепер насолоджуємося спілкуванням з онуками. Ми завжди жили просто, не ганяючись за багатством, у нашому рідному селі. Після закінчення навчання ми вирішили не жити у місті, а купили та облаштували будинок у рідних краях.
Мої батьки давно пішли з життя, але з нами живе моя свекруха Тамара. Коли наш син одружився з Олею, ми перевезли Тамару до нашої оселі, а молода пара переїхала до її квартири.
Аня, моя золовка, віддає перевагу місту і рідко навідується до села: її відштовхує запах птахофабрики, розташованої неподалік.
Тамара заповідала будинок нашому синові. Аня не заперечувала: вона просто попросила забрати з дому кілька речей на згадку, а решту залишила. Така динаміка тривала доти, доки Тамара не захворіла.
Поки я доглядала неї, займаючись домашнім господарством і городом, Аня лише співчувала по телефону, не надаючи нам ніякої практичної допомоги чи фінансової підтримки.
Протягом року ми з Петром справлялися з усіма витратами поодинці, але коли з переїздом сина в місто фінанси ущільнилися, нам стало важко.
Саме тоді ми звернулися за фінансовою допомогою до Ганни та її чоловіка. Я підготувала докладний звіт про витрати та запропонувала щомісячний внесок. Але коли Аня зрозуміла, про що йдеться, вона звинуватила нас у тому, що її допомога потрібна нам тільки зараз – коли квартиру вже успадкував її племінник. Вона заперечувала свою відповідальність, відключила дзвінок та відмовилася від подальших розмов.
Як вона може ігнорувати нашу ситуацію? Як вона може спати ночами, знаючи, що її мама зазнає труднощів?