Коли я була молодша, всі довкола любили повторювати: “Кохання живе три роки”. Це звучало як вирок для будь-яких відносин. Але моя історія з чоловіком Іваном – яскраве спростування цього міфу.
“Ти віриш в це?” – спитав мене Іван на нашому першому побаченні. Ми сиділи в затишному кафе, і він дивився на мене з цікавістю в очах.
“Не знаю… Здається, це занадто песимістично”, – відповіла я, посміхаючись.
З того часу минуло понад 20 років. Наш секрет простий : ми завжди говорили один одному правду і поважали погляди один одного, навіть якщо вони відрізнялися.
Якось, після 10 років шлюбу, ми з Іваном вирішили згадати, як усе починалося. Ми сиділи на кухні, пили чай і гортали старі фотоальбоми.
“Пам’ятаєш, як ми вперше пішли у похід?” – З усмішкою згадав Іван.
“Звичайно! Ти забув намет, і нам довелося спати просто неба,” – засміялася я.
“Але це було чарівно, чи не так?” – Сказав він, беручи мене за руку.Ми завжди знаходили час для таких вечорів – згадувати, мріяти, планувати. Наші відносини зміцнювалися з роками, тому що ми вчилися цінувати моменти, проведені разом, і підтримувати один одного у важких ситуаціях.
“Ти думаєш, кохання справді може жити вічно?” – спитала я його одного разу, лежачи в його обіймах під зоряним небом нашого саду.
“Звичайно, якщо обидва хочуть цього,” – відповів Іван, цілуючи мене в лоба.Ми з Іваном довели, що кохання живе стільки, скільки двоє хочуть, щоб воно жило. Наш секрет – в умінні слухати, поважати та цінувати один одного щодня. Це було не завжди легко, але кожен момент того вартий.