Ми з чоловіком прожили разом 30 років, народили та виховали за цей час двох дітей. Моя донька, Олеся, створила стабільне життя, вийшла заміж та купила квартиру. А ось мій син, Степан, навпаки, відчував труднощі з кар’єрою і гадки не мав, що з ним буде в майбутньому. Коли син планував одружитися, ми з чоловіком подарували молодим однокімнатну квартиру, сподіваючись, що це надихне їх на спільне життя. Однак під час несподіваного візиту до них через пару місяців після весілля, ми виявили їх новий будинок у безладі – без ремонту та меблів. Розмова швидко розпалилася:
Степан та його дружина не висловлювали жодного бажання покращити свої житлові умови і навіть звинуватили нас у тому, що ми не надаємо їм великої фінансової підтримки. Їхня позиція приголомшила нас; виникла суперечка про обов’язки та очікування. Така напруга перекинулася на спілкування з батьками нашої невістки та призвела до конфронтації ще й з ними,
у ході якої вони запропонували нам додатково фінансувати облаштування квартири. Розчаровані їхнім ставленням та пасивністю нашого сина, ми відмовилися від додаткової підтримки, наголосивши, що молодим пора вже взяти на себе відповідальність. З того часу вони більше не просять грошей, а ми, зі свого боку, перестали давати їм непрохані поради – визнаючи їхнє право жити так, як вони вирішили.